Журналістський туризм

На Закарпатті, попри звичайний туризм, можна було б започаткувати так званий журналістський туризм. Зацікавлені в готельно-ресторанному бізнесі та орендодавці також можуть радіти, адже кожен оплачений гостем день допомагає підтримати одне робоче місце, а отже і бізнес. Особливість журналістського туризму полягає в тому, що результат з’являється тільки після повернення гостя додому. Більшість відвідувачів описує в різної величини публікаціях свої враження та досвід, отримані від подорожі до нашого краю.
Деякі політики вважають: немає значення що про них пишуть, головне – аби їхні імена завжди фігурували в пресі, аби народ ні в якому разі їх не забував. В цьому плані замітки журналістів-туристів також можуть слугувати рекламою для того чи іншого політичного діяча. Проте фахівці в галузі туризму швидше за все під іншим кутом дивляться на дане питання, адже негативна реклама більше відлякує, ніж притягує відвідувачів. Ці два різні голоси – тих, що приваблюють туристів, та тих, що притягують журналістів-туристів, – між собою гармоніюють рідко, і навіть в мирні часи не будуть давати в результаті приємне звучання. Звинувачення в сепаратизмі, подвійному громадянстві, братстві з росіянами та з угорськими сепаратистами ніяк не можуть співіснувати в сонячному, гостинному та мальовничому Закарпатті. Війна тільки погіршує ситуацію. У ці складні часи важко перекричати галас гармат, зброю не можна переконати раціональними аргументами. Тепер реалізується інша логіка – та, котра ближча журналістам-туристам, ніж тим, хто приймає гостей.
Згадую, наскільки мене здивувало те, що незважаючи на спалах битв на сході України, внутрішній туризм все ж продовжував існувати. Звісно, число гостей значно зменшилося: туристи з Угорщини майже перестали відвідувати край, а зі східних областей, які колись вважалися більш заможними, тепер в основному прибувають біженці. Проте термальні басейни Косина та Берегова і сьогодні не пустують – навпаки! Мисливці на сепаратистів, ті переповнені українським національним духом писаки та їхні російські суперники передають один одному естафету. Що ж говорити про наших дорогих журналістів-туристів, які в свою чергу не можуть створити достовірну картину про жителів цього краю. Ось, наприклад, в центрі Берегова з відпочиваючими на термальних озерах, репортерами та телеоператорами вже можна зустрітися частіше, ніж з жителями міста.
Окремого трактату заслуговує те, яким чином функціонують очі та мозок східного журналіста-туриста. Хорошим прикладом цього є візит Олени Розвадовської, співробітниці поважного державного часопису «Дзеркало тижня», яка нещодавно відвідала Срібну Землю (хоча тижневик має власного кореспондента на Закарпатті, який добре розбирається в тутешніх настроях). Колега з Києва все ж вважала за потрібне використати можливість тутешнього перебування і написала про особистий досвід, отриманий від поїздки. Стаття така, яка й могла бути, зважаючи на те, що автор не зовсім орієнтується в наших таких-сяких справах. Можна сказати, що вона й не сильно намагалася розібратися. Журналістів-туристів, які приїжджають з далеких країв, об’єднує одна ознака – вони здебільшого переймаються собою навіть тоді, коли знаходяться за сотні кілометрів від рідної домівки. Складається таке враження, ніби вони просто виконують свою офісну роботу.
Писання Розвадовської – не типовий звіт про подорож, вона в принципі хотіла написати статтю про сепаратизм. Після того, як кореспондентові під час тутешнього перебування не вдалося виявити якихось наявних ознак цього, також не знайшлося й доказів, які б підтверджували бажання закарпатців від’єднатися від України. Зрештою, Олена Розвадоська практично повторила все, що її колеги раніше написали на дану тему, додавши улюблене кліше всіх статей-алібі, нібито вона сама не відчула нічого подібного, проте в будь який час в закарпатців може спалахнути бажання відокремитися.
«Ще рік тому слово „сепаратизм” не викликало особливих емоцій ні в простих людей, ні у спецслужб. Сьогодні ж на саме його згадування перед очима постають сотні солдатів, полеглих на війні. Увагу країни прикуто до південного сходу. Але не слід забувати й про інші регіони Вітчизни. … І хоча в Береговому, Мукачевому та Ужгороді духом сепаратизму сьогодні відчутно не тхне, це не означає, що в регіоні немає планів із розхитування ситуації.» – пише в статті «Закарпаття: від краю до Краю?»
Серед «свіжих» аргументів автора фігурують і русини, які спираються на Путіна, їх ще десь на початку літа засудили і звинуватили в сепаратизмі. Або відомий офіс Бели Ковача, члена угорської націоналістичної партії «Йоббік»(Правих), котру, до речі, ще кілька тижнів тому закрили. Можливо, київський читач таку інформацію сприймає як новизну (особливо в такому «букеті»), однак нас, тутешніх жителів, більше дратує таке повсякчасне нагадування, яке, слід зазначити, зазвичай безпідставне. Ми цього всього не можемо оминути. Як і ведмідь в зоопарку не винен в тому, що на нього витріщаються відвідувачі.
«Ще в пам’ятку недавня грубо організована акція проти мобілізації в армію на Закарпатті — протест матерів. А потім — жодних підтверджень, наслідків чи продовження. Нічого, як і буває з проплаченими мітингами. Відпрацювали картинку для російського „Путін-ТБ” — і закрили тему. Ворог не спить — де хитко, там і розхитує… На жаль, українська влада чомусь досі не прокинулася.» – резюмує Розвадовська іншу літню подію, яку жінка, напевно, знову ж таки розглянула як сепаратизм.
Читаючи такі рядки, в людини виникає бажання віддати їхнього автора, переповненого національним духом, у руки тих дружин та матерів, котрі пікетували. Адже дослідниця-націоналістка переконує: жінки протестували за гроші, а не турбуючись за своїх синів та чоловіків, виступали проти того, аби бюрократи відправили членів їхніх сімей в пазурі неминучої смерті. Хотів би я знати, чи змогла б пані Олена сказати прямо у вічі, що за минулі місяці жодного разу не було такого, щоб неналежно підготовану або озброєну особу відсилали на передову через помилку безсердечного виконувача наказів. Виходить, їхні переживання та протест безпідставні? Чи могла б вона стверджувати, що людей належним чином інформували про те, що саме відбувається з мобілізованими членами їхніх сімей? До речі, значна частина тутешньої громади підтримувала заворушення, і, спираючись на звіти мас-медіа, пікети пройшли недаремно – в результаті мобілізовані закарпатці мали змогу виконувати свій військовий обов’язок на території області. Я переконаний, що судові процеси тривали б до сьогодні, якби всі ці матері, сестри та дружини дійсно протестували за гроші.
Однак навіть наша журналістка-туристка має помітити, що, порівняно з київською круговертю життя, область, в якомусь сенсі, живе ізольовано. Тут далекою здається війна у «великій» Україні, по ту сторону Карпат. Такі відкриття безперечно викликають занепокоєння в кореспондента, адже вона починає доводити, що ізоляція та байдужість –тільки зовнішній вигляд. Насправді – розмірковує – місцеві жителі справжні патріоти, навіть представники нацменшин пішли воювати, кілька з них і життя віддало за Україну. Плюс повідомляє, що тут паркани також пофарбовані в синьо-жовті кольори…
Не вірю, що з такою аргументацією, кореспондент змогла переконати хоч саму себе, оскільки продовжує наводити докази, намагається викласти цілу картину без наявності в своєму арсеналі всіх частин мозаїки, аби таким чином все доводило її правоту.
«Водночас закарпатці нерозривно пов’язують своє життя з „відкритим кордоном” – зауважує між іншим. – І принизливою, як для громадянина України, перспективою — або оформити угорський паспорт, або назавжди виїхати у Словаччину. Така от євроінтеграція. Навіть патріоти усвідомлюють, що це шанс дати своїм дітям майбутнє. А особливо тепер, коли йде війна… Реальні переваги є просто зараз. Окрім того, що всі охочі вже придбали за близьким кордоном дешеві авто. Уряд Угорщини, наприклад, видає істотні дотації на навчання дітей угорців, які проживають за кордоном. І це не порожня обіцянка, а нинішня реальність.
Половина населення прикордонних з Угорщиною міст та сіл Закарпатської області (за різними даними, від 9 до понад 60 тис. чоловік) уже має громадянство цієї країни, яке видається за спрощеною процедурою, і спокійно живе з двома паспортами. Відбувається неприхована мадяризація.»
В публікації Олени Розвадовської факти скрізь змішані з емоціями, її мрії слугують перепоною для відтворення не надто живописної картини реальності. Наприклад, згідно вищезгаданої цитати, вона мала б визнати, що не Угорщина намагається «мадяризувати» Закарпаття, як це стверджують кілька колег київської журналістки. Навпаки! Частина тутешньої не угорської спільноти – за власним бажанням! – робить все задля отримання угорського громадянства. За спрощеною процедурою надають документи тільки тим громадянам, хто за національністю угорець, всі інші скористатися нею не можуть. Якби пані Олена це усвідомила, їй прийшлося б визнати, що тут нема ані натяку на угорські сепаратистські починання. На даний момент українці і є найбільшими ворогами українців на Закарпатті, бо вони не вірять сліпо в свою державу та своїх політиків, адже ті не одноразово обманювали їх в минулому. Я розумію, що людині важко наважитися на таке вагоме зізнання.
Проте Розвадовська в глибині душі досить близька до такого зізнання. Доводами я б не хотів стомлювати читача, тому тільки цитую завершальні думки з довгих, по-жіночому експресивних доповідей про Ужгород, Берегово та Мукачево, де авторка широко описує різнобарвність краю, і стверджує, що Закарпаття, все ж таки, українська земля:
«Але хіба ми вже забули, як штучно зароджені проросійські рухи на Донбасі за декілька місяців втопили в крові всю Україну? І річ не в Закарпатті, яке є українським, і навіть не в деструктивних силах, які, коли настане слушний час, справді можуть вдало використати підготовлений — не без „доброї волі” Кремля — на той час ґрунт. Річ у нас.
Розхитати Закарпаття можна буде тільки за однієї умови: якщо ми не змінимося. Всі разом. На Сході. На Закарпатті. В Києві. Якщо не побудуємо іншу країну. Ту, паспорт якої не захочеться поміняти на чужий. Ту, яку ні за що не кинеш. І це тільки так здається, що люди, які живуть тут, на Закарпатті, вже не розвернуться до України — не тільки пофарбованими в патріотичні кольори парканами, а душею і майбутнім. Хай тільки влада дасть знати, що цього разу не бреше. Після Роберта Кіса, Вільгельма Штольцеля, Роланда Поповича… які вже ніколи сюди не повернуться.»
Кінцівка досить зворушлива, але не тільки Шекспірівський монолог важко правдиво зіграти – журналістам і політикам також слід звертати увагу на свою правдивість. У вступній частині цієї публікації ми могли прочитати, що й Олена Розвадовська все ще не може звільнитися від тіні сепаратизму. Хоч і чекає від громади Закарпаття віри в Україну. Дехто насмілюється висловлювати бачення майбутнього України, яке відрізняється від загальнонаціональної думки, або індивід має застереження щодо обов’язків сьогоднішніх керманичів держави, ще має й інші вимоги та цінності попри ті, що актуальні по ту сторону Карпат, і якщо ми все це вважатимемо впливом влад інших держав, то навряд чи нам вдасться зрушити з мертвої точки.
Наприкінці – коротко про перефарбовані в національні кольори паркани, перила та тротуари (якщо вже й журналістка звернула на них увагу). По-перше, як на мене, місце національних кольорів на прапорах та кокардах. Це символи народу, повагу до них ми повинні виявляти у всіх відношеннях. Той, хто прагне демонструвати свою відданість та віру в ці важкі часи, міг би подбати про те, аби на держбудівлях, соціальних закладах і центральних площах не висіли вицвілі, потріпані державні стяги. Звісно, це далеко не такий видовищний поступок, як мазня. Така діяльність ще й потребувала б організованості, а це, як ми знаємо, не найсильніша сторона наших «революціонерів» та політиків. По-друге, якщо все пофарбуємо в синє та жовте, світ стане більш монотонним, але ж наше повсякденне життя і так достатньо одноманітне через злидні, потертість та сірість буднів. По-третє, малярство також потребує відповідних знань та навичок, не можна нехтувати і належним виконанням цієї роботи. Нанесена на неочищену як слід поверхню хтозна-якої якості фарба, сьогодні може й виглядає добре, проте не виключено, що завтра споглядатимемо ще гіршу картину, ніж була до того.
Нещодавно бачив міст, пофарбований тільки зі сторони дороги, а зі сторони річки залишилися вицвілі залишки фарби. Чи то фарба закінчилася, чи ентузіазм. Жодне з пояснень не обнадіює, оскільки побудувати державу за ніч – неможливо.

Hét
Kárpátalja.ma