Мирне співіснування

Під час проведення чергової мобілізації у Закарпатті святкувати дещо недоречно. Може хіба що День угорської культури. З деяким перебільшенням можна сказати, що ніхто з нас не відмовиться від визнання себе угорцем. Навіть після того, як інфляція та страх військкомату відібрали у нас останні заощадження та спокій.
Читаю на одному обласному україномовному порталі, що у Закарпатті увесь тиждень проводитимуться «Дні угорської культури». Автор статті, напевно, навіть поняття не має, що заходи приурочені лише одному Дню угорської культури, або ж він вважав за непотрібне роз’яснити цю деталь. У тексті перераховується ціла низка заходів – театральні спектаклі, концерти, виставки та інше. Недосвідченому читачу може здатись, що у Закарпатті вирує угорське культурне життя, область буяє демократією, багатством, дружбою та взаєморозумінням між національностями, навіть якщо ми знаємо, що ми знаємо. Точніше, ми закарпатські угорці, знаємо, те що ми знаємо, а от наші українські співгромадяни…
Попереджуючи непорозуміння, хочу зазначити, що не маю на меті звинуватити українського громадянина в тому, що він не має поняття про життя угорців. Необхідно наголосити, неважливо скільки новин, репортажів або статей присвячено нам, угорцям у регіональній україномовній пресі. Важливо якими в цих новинах нас представляють, які повідомлення вони містять.
Почну з того, що хоч я і з великою повагою відношуся до Еріки Герцег, угорської учасниці дівчачого гурту ВІА Гра, та все ж можна назвати дещо некоректним той факт, що в останні два роки її ім’я домінує у посиланнях на новини місцевої україномовної преси про закарпатську угорську громаду. На жаль, у нас є і серйозніші проблеми.
Наведу дещо цікаве. Постійний автор статей сайту «Закарпаття онлайн» Олександр Гаврош, м’яко висловлюючись, також не дуже любить нас, угорців. У своїй останній статті від 16 січня під назвою «Путін зазнав поразки і на українському Закарпатті» він пише:

«Область (Закарпаття – ред.), яку українофоби різних мастей старанно готували як плацдарм свого можливо наступу, не піддалася на провокації. Спочатку Будапешт спробував розіграти угорську карту, скориставшись розгубленістю Києва після наступу Путіна на Крим та Донбас. Вже не криючись, сусіди заговорили про потребу угорської автономії в Закарпатті, б’ючи по вже й так розшматовану Україну. В очах деяких угорських політиків не можна було не бачити щастя, що європейський принцип непорушності кордонів нарешті зруйнований, і тепер угорці відкрито можуть пред’являти територіальні претензії до сусідніх країн. Та на превелике їхнє розчарування, Україна не розпалася на шматки, а вистояла. Натомість ще донедавна, здавалося б, всесильна Росія за рік втратила половину вартості національної валюти. І спрацювала тут, без сумнівну, й солідарна позиція цивілізованого світу проти країни-агресора. Будапешту довелося сховати пазурі, розуміючи, що він виглядає на тлі Європейського союзу занадто одіозно. Угорський козир, до якого, вочевидь, докладав руку і Путін, виявився передчасно засвіченим».
На жаль, такі антиугорські випади автора не є поодинокими, та у жодному разі не є випадковими. Подібні обливання брудом є систематичними з боку Олександра Гавроша. Наведу декілька наступних статей, які також були опубліковані на сайті «Закарпаття онлайн» та оформлені у схожому «дружньому» тоні:
«Фантазії про угорський округ» від 12 жовтня 2014 року;
«Закарпатські угорці. Неможлива автономія» від 17 травня 2014 року;
«Троянський кінь Європи (мається на увазі Угорщина – ред.) і Росія» від 27 квітня 2014 року.
З цих статей однозначно з’ясовується, які угорці є поганими, але не ясно, хто з них є хорошими. Все ж таки, хто, на думку Олександра Гавроша, є хорошим угорцем? Можливо, достатньо буде, якщо людина просто мовчки проковтне постійні закиди на адресу своєї нації та батьківщини, або ж привселюдно відмовиться від визнання себе угорцем?
Деколи здається, що правда ще більш болюча. Насправді нікого, або ж лише малу кількість людей цікавить, що робимо ми, угорці, допоки це не торкається інтересів чинної влади, або ж допоки політики не врахують нас у своїх планах. Якщо виразитись простіше – поки ми сплачуємо податки та мовчки терпимо, наприклад, мобілізацію до війська, ми нікому не цікаві. Нам дозволяють бути добрими українськими громадянами та патріотами, якщо ми хочемо. Натомість, якщо ми недостатньо швидко відійдемо в сторону, коли ми комусь стали на заваді, якщо у нас випадково з’являться потреби… Невдячні, або сепаратисти, майже вороги української держави, які вимагають повноцінної угорськомовної системи освіти, незалежного угорського освітнього округу, угорського району, не кажучи вже про беззаперечне дотримання прав національних меншин.
У наш час стало природнім, що перший-ліпший націоналіст може облаяти Угорщину та угорців вздовж та впоперек, водночас у нижченаведених статтях згадується угорсько-українська дружба та добросусідські відносини (іноді на тому ж порталі). Ви спитаєте, чому це має цікавити нас, закарпатських угорців?! Яке нам може бути діло до Угорщини, Будапешту?! Чому б ми сподівались, що ті, хто насправді вважає нас своїми співгромадянами тут у Закарпатті, поважатимуть нас та вставатимуть на наш захист коли це потрібно? (Ми не допускаємо думки, що, можливо, українці недостатньо поважають себе та один-одного, і тому країна знаходиться в такому стані.)
На жаль, завжди знайдеться той, хто вважатиме за потрібне «витягнути із рукава» угорців. Або хоча б одного конкретного угорця. Наприклад, для сайту «Мукачево.нет» поганим угорцем очевидно є Віктор Орбан. Достатньо буде представити січневі матеріали про угорського прем’єр-міністра.
«Путін, Орбан та Джуканович – лідери антирейтингу з міжнародної корупції» від 15 січня 2015 року;
«Орбан вирішив закрити Угорщину для імігрантів з бідніших країн» від 12 січня 2015 року;
«Угорська опозиція критикує Орбана за заклики зупинити іміграцію в Європу» від 13 січня 2015 року;
«Орбан в епіцентрі нового скандалу через доньку та зятя» від 8 січня 2015 року;
Читач може заперечити, що перераховані мною статі – звичайні новини, а готувати новини не є злочином. Однак матеріали про Орбана та його уряд займають на порталі незвично великий обсяг у порівнянні із іншими новинами, які не присвячені подіям, які відбулися не в Україні. Дивно (м’яко висловлюючись) й те, що про успіхи уряду Орбана цей портал в останні роки публікував мало. А от антиурядовим демонстраціям наприкінці минулого року було присвячено не один матеріал. Разом із тим не виключено, що обвинувачення Орбана у пресі є нічим іншим, як політичним замовленням. Але тоді водночас мають існувати й такі ЗМІ, які визнаватимуть успіхи правого уряду Угорщини. Ми, закарпатські угорці, точно знаємо, що така україномовна преса у регіоні просто не існує.
Може річ у тому, що дехто в Україні не знає, що робити з політиком та урядом, які ставлять інтереси угорської громади та Угорщини на передній план, та не готові жертвувати заради безцільних розмов із сусідами нічим з того, що насправді є важливим? Може нам, закарпатським угорцям, необхідно більш рішуче заявити, що ми очікували від Угорщини саме такого відношення і тоді, коли у 2004 році було проведено безрезультатний референдум щодо подвійного громадянства? Може ми повинні частіше нагадувати нашим українським співвітчизникам, що якщо ми справді хочемо жити разом, то вони мають прийняти нас такими, якими ми є, разом із нашими (справжніми) традиціями, реальними (та справедливими) вимогами, (справжньою) культурою? (Що означає, що пристосування та поваги можна очікувати не тільки від нас.)
Тому, хоча День угорської культури в Закарпатті і не є такою вже рутинною датою, він є скоріше дещо незвичним «робочим днем», у який ми своїми силами можемо, окрім Еріки Герцег, вмістити ще й Золтана Кодая, Бейлу Бартока, Імре Мадача, Ендре Аді, Аттілу Віднянського, Іштвана Пала. Коли ми можемо досягти того, щоб на нас звернули увагу, «нас помітили», оцінили та прийняли. Для того, щоб те, як складається життя угорців та українців у Закарпатті справді можна було назвати співіснуванням, а не якимось байдужим життям одного поряд із іншим.

Hét
Kárpátalja.ma