Казка мандрівника з далеких країв

Співставлення реальності «великої України» із Закарпаттям вже давно стало популярним жанром серед журналістів. Дивуватися угорським прапорам на адміністративних будівлях, шарахатися від думки, що в державі є такі люди, які знають не більше кількох слів російською, а українською і взагалі не знають. Тисяча перший раз написати заїжджене речення на кшталт «Людина почуває себе за кордоном, перебуваючи в закарпатських угорських населених пунктах» – вже такий затребуваний продукт української преси, як новини про народження п‘ятиногої кози, «скелети в шафах» української еліти, або аутистів, які блискавично множать в голові 7-8 значні числа.
«Революція гідності», а згодом війна на сході не сильно змінили зміст новин про нас. Можливо, тепер ті націоналісти, які раніше із задоволенням звинувачували нас в сепаратизмі, стали більш стриманими. Проте пишуть багато статей на тему: навіть при великій революції та вітчизняній війні багатонаціональне, але в душі українське Закарпаття також підтримує суверенітет та єдність країни. Російськомовні журналісти стали рідкісними, як білі ворони. Бути росіянином сьогодні безсумнівно не так модно, як в часи Януковича, та й вони, напевно, зараз зайняті війною. Їхня найменша проблема – і то більш актуальна, ніж турбота про наші провінційні дрібниці. Революція чи російська агресія – східні співгромадяни і далі не знають нас, угорців, і не дуже рвуться пізнати. Для них Закарпаття – тільки маленька частинка, яка відрізняється від решти регіонів України. Напевно тому єдине, що приходить їм на думку – це те, що й Срібну Землю можуть втратити, як Крим.
«Если где-то в Украине и существует почва для сепаратизма, то это не Донбасс, а западная приграничная зона. Знакомые из Донецка поселились в венгерском селе недалеко от Тисы, а я несколько дней провел у них в гостях» – можемо читати на ua-reportеr.com. Сайт перепостив писанину російськомовного блогера під псевдонімом «Pauluskp», який прибув зі сходу.

Із випусків новин відомо, що вже кілька сотень біженців прибуло на Закарпаття зі східних та південних областей України. Людей, які втікають від жахіть війни, слід прийняти навіть в тому випадку, якщо знаємо, що частина з них швидше за все ніколи не зможе повернутися додому. Однак, все ж страшно читати та розуміти, що донеччани поселяються вздовж Тиси. Хто купує хату – той прагне залишитися. Можливо, в душі вже відпустили східні області? В принципі, ми, угорці, також прибули із Сходу, наші предки побували на берегах Дону та Дніпра, але жартівливі історичні паралелі в даній ситуації не розвіюють переживання – напевно тому, що закарпатські угорці, спираючись на досвід останнього століття, вже знають, що означає пере- та заселення. До того ж, це занепокоєння інстинктивне, воно з’являється з глибини, тож раціонально, аргументами не контрольоване. Як тільки на секунду слабшає залізне усвідомлення в твоїй голові, на душу опускається страх, мов чорний туман від війни, яка наближається зі сходу, від агресії, від невпевненості, від невідомого. Саме це я щодня бачу в очах людей. Європейська людина, напевно, такий умовивід вважала б несправедливим, егоїстичним проявом ксенофобії, однак, якщо це хвороба – то нас заразила історія.
«Никого здесь языковая проблема не волнует. Незнание украинского воспринимается как данность. Никто не борется за украинизацию и не преследует за венгерский язык. Люди спокойно живут и работают, используя тот язык, который им по нраву.

Это Западная Украина. Если верить российской пропаганде, здесь за незнание украинского должны сжигать живьем.

Но по-настоящему удивляют венгерские флаги на административных зданиях. Над сельсоветами они развеваются рядом с украинскими. Без штурмов и сепаратистских мятежей.
В «зоне АТО», где для сепаратизма не было серьезных предпосылок, начались беспорядки и кровопролитие, на первых порах вылившиеся в истеричную войну флагов – кто поднял флаг над зданием, тот и победил. Ради этого гибли люди и разрушались города. А в западной приграничной зоне украинский флаг на административном здании висит рядом с флагом другого государства – и это вообще никого не волнует.

Оказывается, в некоторых районах Украины жители могут свободно вывешивать на админзданиях любые флаги, при этом не убивая друг друга и оставаясь в составе Украины.

Более яркого доказательства искусственности войны на Донбассе я не встречал».

В цій невеликій цитаті стільки помилок, непорозумінь або викривлення реальності, що одразу й не ясно, звідки слід починати виправлення.
1. По-перше, слід зазначити, що ця територія – не зовсім Західна Україна, ні географічно, ні етнічно, ні історично – максимум адміністративно. Це тільки той може зрозуміти, хто ретельно обдумав те, що угорці не випадково опинилися на Закарпатті: вони корінні жителі цього регіону, який сьогодні відноситься до України; ми не переселенці, яких сліпа доля закинула сюди, ми – частина тієї угорської нації, яка вже тисячу років проживає на цій території. Без цих знань не тільки не може знати нас мандрівник з далеких країв, але й зважити нашу ситуацію не може, не говорячи вже про написання об’єктивного звіту.
2. Мовна проблема існує. На жаль, є й такі між нами, хто не може змиритися з тим, що дехто окрім української і на іншій мові насмілюється заговорити. Так, спроби українізації угорського населення безперервні, як зі сторони держави, так і зі сторони місцевої влади. Якби російськомовна людина, яка прибула зі сходу, прочитала моє писання, безперечно вважала б доречним як приклад навести те, що в Україні можна здавати ЗНО російською мовою, проте угорською ні…
Коли автор змальовує на своїй картині ідилію, ніби в нас всі говорять мовою, якою хочеться, що багато хто не говорить українською, він навіть не уявляє, яку ціну ми за це платимо. Він не усвідомлює того, що ми щодня воюємо за збереження угорських шкіл та рідної, угорської мови. Не знає, що багато хто платить своєю самореалізацією, кар’єрою, тому що держава не готова навчити закарпатських угорських дітей державній мові, чим практично закриває їх в «гетто» в цих угорських селах або змушує сміливих та нетерпеливих покинути рідну землю.

3. В нашому випадку угорський прапор – не «прапор іншої держави», а угорський національний стяг, який належить і нашій громаді. Наш національний стяг може знаходитися на адміністративних будівлях не завдяки поблажливості націоналістів, а завдяки законам, які стосуються нацменшин, а точніше, завдяки угорським громадам, на вимогу яких регіональні адміністрації кілька років тому затвердили указ про можливість використання двох прапорів. Оскільки автор нас не знає, в нього не виникає запитання: чи ці прапори висіли б поряд, якби це залежало від націоналістів-свободівців, якби не було Угорщини, яка за нас заступається, якби не було організацій захисту наших інтересів, які щодня борються за наші права, якби не було людей, для яких цей прапор означає більше, ніж кольоровий шмат тканини.
«Что еще поражает в венгерских селах? Сразу же бросается в глаза, что дома, даже в самых глухих селах, выглядят лучше, чем жилища шахтеров в Донецке.
Здесь нет угля, газа или нефти, отсутствуют крупные предприятия, а средняя зарплата ниже, чем на довоенном Донбассе, где обилие природных ресурсов и промышленность позволяли неплохо зарабатывать. Но шахтерские поселки в Донецке выглядят хуже, чем венгерские села на другом конце Украины. Да что там хуже – шахтерские поселки представляют из себя удручающее зрелище, они способны вогнать в депрессию, хотя появились в те времена, когда шахтеры получали хорошие деньги и могли ни в чем себе не отказывать.

Дело тут явно не в деньгах и не в культурных отличиях, хотя кое-кому захочется пофилософствовать на тему восточного «быдла» и западных «европейцев».
Ответ лежит на поверхности. Чем ближе к России, тем меньше веры, что созданное тобой сохранится надолго. Поэтому через поколения проросла апатия и нежелание обустраивать свои дома. Зачем хлопотать, тратить время и деньги, если в любой момент плоды твоих трудов отберут или разрушат?

Царский чиновник, комиссар, кагэбист, мент, прокурорский, судья, а теперь и русскомирные отморозки с автоматами – все грабили, уничтожали, бросали в тюрьмы и убивали. Столетиями никаких гарантий и перспектив. Частная собственность не уважается и не защищается. Смогу ли передать детям наследство? Никто не знает. Обеспечу ли себе усердным трудом безбедную и спокойную старость? Скорее всего, нет.

Приведу простой пример. В поселке Спартак, недалеко от донецкого аэропорта, семья донецких ученых возвела красивый дом, чтобы переехать туда из города и устраивать на веранде «чеховские чаепития», интеллектуальные беседы. В окружении детей, внуков и друзей. Строили годами, с любовью, продумывая каждую деталь, разбили сад с фонтанчиками и цветами – красота, да и только.

Сейчас семья бежала в Киев, а в дом попал снаряд. От чеховских чаепитий и многолетних трудов осталась большая воронка. Попытка воплотить мечту обернулась крахом».

Автор усвідомлює, що не кожен будинок виглядає однаково в угорських селах, з метою відлякування публікує кілька світлин з будинками та вулицями, які заселяють роми. Так наводить паралелі: «Мало чем отличается от шахтерских поселков в депрессивных городках Донбасса. Таким образом, утверждение, что шахтеры Донбасса живут как цыгане, близко к истине».

Далі Pauluskp довго роздумує над явищем подвійного громадянства, стверджуючи, що угорське громадянство тільки формально націлене на «етнічних угорців», але вже давно «працює як конвеєр». Йому також нібито запропонували «придбати» його за 500-1000 євро. Але тут все тільки починається: «В селах церемонии принятия венгерского гражданства нередко устраивают прямо в сельсоветах, в тех самых, над которыми уже висят венгерские флаги». Pauluskp навіть цитує угорську присягу, коментуючи: що вона не надто строга.

«Хорошо или плохо иметь несколько паспортов – спорный вопрос.– розпочинає заключний умовивід автор. – Может ли гражданин Украины считать и Венгрию своей страной, «служа ей по мере возможностей»? На Донбассе российские паспорта не раздавали, но там война, а в Закарпатье раздают венгерские – и никакой войны нет.

В то же время, если Украина продолжит практику добровольных отказов от своих регионов, в западной приграничной зоне уже знают, какое государство их приютит.

Думаю, в глобализованном мире наличие у человека нескольких паспортов станет нормой. Не бумажка делает человека патриотом, но бумажка помогает в работе и дает дополнительную защиту. Если тебя преследуют в одной стране, ты просто уезжаешь, пользуясь одним из своих паспортов.
Украина пёстрая страна, чего в ней только нет. Но языковые и другие отличия не мешают людям жить мирно, если войну вдруг не начинают разжигать. Такова правда, но агрессивная ложь все больше овладевает умами – и никто не знает, чем все это закончится.» – завершує свою статтю Pauluskp.
Тільки на перший погляд здається дивною причина нерозуміння автором, чому саме тутешні подвір’я більш доглянуті та красиві, ніж на східній Україні. Він звинувачує історію, долю, гнобителів та диктатури, які приходили повсякчасно. Цим частково знімає вину з плечей тих, хто навіть не спробував перервати пекельне коло, крім того, не оцінює зусилля тих, хто може про себе розповісти, що, не зважаючи на обставини та складнощі, чогось та й добився.
Зручно стверджувати, що людина ні в чому не винна, коли каток історії кілька разів переїде через неї, або якщо таки несе відповідальність, то тільки за свою родину та дітей, на яких може залишити накопичене за роки майно. Приклад донбаських показує, якщо купка людей не здатна стати громадою, не має спільних цінностей, ідей та традицій, які разом з матеріальним, навіть більше за гроші слід зберігати, тоді окремі особи не мають жодного шансу передати нащадкам щось важливе, щось таке, що стосується не тільки однієї особи, а варте збереження століттями.
В історії безліч прикладів такого, що далеко не всім і не завжди вдається, але тільки в громади є сила та шанси протистояти бурям історії. Виключно громада дає людині сили для вчинків, витривалості та, якщо потрібно, то й сили почати з нуля. Громада наділяє життя сенсом в боротьбі за виживання, не тільки для банального накопичення статків. Після другої світової війни, сталінської диктатури, репресій «маленькій робот» та після багаторічної радянізації будинки закарпатських угорців, які заробляють менше, тому охайніші ніж оселі донбасівців, бо закарпатський угорський ряд цінностей та традицій – якщо й не повністю – проте вдалося зберегти і до сьогодні. Попри все це, не зважаючи на перераховані історичні лиха, левова частина угорців і нині відстоює права своєї землі та громади, тут планують своє майбутнє та, незважаючи на нестабільні умови, тут «вкладають» в розвиток свого життя і не збираються покидати рідний край. Не тільки в матеріальні речі «вкладають», не тільки власне майно збагачують. Вкладають і у відстоювання свого угорського єства та нації. Не треба одразу думати про грандіозні дії чи пожертви. Зазвичай достатньо, щоб громадянин під час виборів поставив галочку біля угорського товариства для захисту його інтересів, своїх дітей віддав до угорської школи, при необхідності не дозволяв обмежувати свої національні та інші права. Це не мало, не легко чи просто, до того ж, це слід робити кожен день, воно вимагає більше витривалості, рішучості, ніж одноразовий спалах-
Pauluskp напевно й тому не розуміє нас, бо в угорському закордонному паспорті в першу чергу бачить допоміжний інструмент, шматок паперу, який пригодиться особі, коли затягується петля, коли слід втікати. Однак для угорця це приналежність до своєї нації, не важливо в якій частині світу він живе. В автора навіть не виникає думки, що чи не тому привела криза до війни, бо для людей, подібних до нього, український закордонний паспорт (і все те, що він символізує) означає не більше, ніж шматок паперу, який за бажанням можна замінити на ізраїльський, угорський або австрійський «папір», якщо так складеться життя.
Від всіх тих, які думають подібно до Pauluskp-а не можна очікувати, що вони облаштовуватимуть свій чепурний будиночок, адже ці люди готові в будь який час його покинути, якщо так карта ляже – наприклад, переселитися на Закарпаття. Зате і тут вони ніколи не будуть до кінця вдома, і не тому, що місцеві жителі не приймуть їх. Помилку слід шукати в собі: не хочуть взяти на себе обов’язки, жертвувати, вкладати, адже думають, що якщо карта інакше ляже, тоді і звідси підуть далі.
Читач має право звинуватити мене в тому, що у перерахованих вище фактах багато прогалин, я мовчу наприклад про те, що на Закарпатті далеко не в тих угорців найбагатші обійстя, які «б’ють себе в груди» за національну приналежність. До слова, багатеньким навіть вигідніше тримати себе якнайдалі від «екстремістів». Правда, що багато хто із більш забезпечених – такі собі «мандрівники», які попри закарпатський будинок будують й інше життя, хату в щасливішій частині Європи. Не можемо цьому дивуватися, адже Європа, «західний світ» сьогодні закликає людей нехтувати своєю прив’язаністю та традиціями. Хай проміняють на безлике світове громадянство такі застарілі ідеї, як релігія, нація та мораль. В цьому Прекрасному Новому Світі індивіда, який розкривається в громаді, замінює особа, що сіріє в натовпі, громадянин, який не чепурить свій будинок, бо він неприв’язаний робітник, для якого в якості дому підійде і дерев’яний барак, адже в нього не можуть бути довгострокові плани.
Про таке «багатопаспортне» майбутнє на Закарпатті мріє Pauluskp, оскільки не розуміє, що світове громадянство – насправді ворог чепурних обійсть, традиційного громадського суспільства. Адже де таке світове громадянство стане нормою, там люди з часом перестануть піклуватися про охайність своїх будинків, бо вже плануватимуть своє наступне життя «десь там», закордоном. Громадські цілі стануть другорядними в порівнянні з особистими амбіціями. Навіть у нас упорядковують максимум тротуар біля власного будинку, якщо вистачає на це коштів. Зате нема нікого, хто зробив би дороги між населеними пунктами.
Можемо сказати, що ремонт доріг – державна справа, але в кінці кінців держава – це громада, яка базується на менших громадах, таких як, наприклад, закарпатські угорці. Тож той, хто хоче нормальні автошляхи (між іншим), той має будувати державу, а на Закарпатті має починати свою роботу із пізнання та шанування і нас, угорців, жителів краю; повинен «виділяти» на нас енергію та час, співпрацювати з нами заради спільного майбутнього, замість того, щоб наповнювати голову читачів такими безглуздими речами, як: «вони в адміністративних будівлях дають присягу угорського громадянина». Без побудови громади нема суспільства, нема нації, в кінці кінців нема й громадянина, патріота, який міг би перемогти в східній війні. А без всього цього і майбутнього не існує.
Я б не здивувалася, якби «донецькі знайомі» Pauluskp-а вже планували, як вирватися з цього бездоріжнього царства кудись на Захід, наприклад, в Австрію. Було б цікаво побачити, яку статтю опублікував би наш друг наступного разу з Айзенштадту чи з Зальцбурга. Я, в свою чергу, ту публікацію хотів би прочитати будучи тут, на Закарпатті.

Hét
Kárpátalja.ma