Вшанування жертв «маленькій робот» після 70-ти років

Поминальною месою, богослужінням та покладанням квітів берегівчани вшановували пам’ять загиблих під час «маленькій рoбот». В римо-католицькій церкві вшанування розпочалося поминальною месою, в реформатській – богослужінням. Декан-вікарій Янош Молнар в своїй проповіді згадував чоловіків, які не підозрюючи, що на них чекає, пішли виконувати так звану «маленьку роботу», проте значна частина з них так ніколи і не повернулася додому, до своїх родин. Ми, закарпатські угорці, зобов’язані з честю згадувати їхню історію та передавати її молодому поколінню. В той час неоднозначно сприймалася приналежність до угорської національності; вони повинні були загинути через те, що були синами однієї нації.
Отець Янош навів приклад зі Святого письма: «Пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе.» Репресовані угорські чоловіки були пшеничним зерном, котре завмерло, а ми, закарпатські угорці, які живемо сьогодні, є плодом. Тому ми маємо покликання – жити на Закарпатті, як щирі угорці, визнаючи свою віру та угорську національність. Адже не випадково Бог зробив так, що ми живемо саме тут – Він має конкретні цілі для нас.
За словами отця Яноша, найголовніше послання сьогоднішнього вшановування для світу – це аби переслідування невинних людей через їхню національність більше ніколи не повторилося. Наша історія має кілька сторінок, за які дійсно соромно, про які ми повинні говорити, пам’ятати, але й молитися, аби угорська нація мала майбутнє. Наша історія підтверджує, що ніхто не зумів винищити угорську націю. І це не через нашу витривалість, а тому, що наш король Святий Іштван передав націю під опіку Діви Марії, яка завжди захищала нас від зовнішніх атак. Проте нам все більше загрожує внутрішнє руйнування. Отець Янош звернув увагу на те, аби ми не прислуховувалися до таких принципів чи вчень, які роздроблюють нашу націю. Тисячолітні цінності – понад усе, не можна допустити, щоб нами керували сучасні самонищівні для суспільства напрями.

Після богослужінь громада разом вирушила до меморіальної дошки на стіні, яка колись слугувала місцем зборів. Тут політичний секретар та голова відділу зв’язків з громадськістю Закарпатського угорського культурного товариства («KMKSZ») Кароліна Дорчі висловила свою промову, побудовану на основі спогадів людей, які пережили ті страшні часи. В кінці 1944-го, після того, як притихли постріли гармат, війна не закінчилася. За принципом спільної вини на угорське та німецьке населення чекали депортації, репресії, робочі табори. Пані Дорчі наголосила, що нема такої закарпатської угорської родини, де б ніхто не постраждав від системи. Однак протягом десятиліть говорити про ці жахливі події було заборонено. Ми навіть і уявити собі не можемо, через що довелося пройти нашим предкам.
Кароліна Дорчі в першу чергу зверталася до молоді, адже вони – наше майбутнє. Зараз, через 70 років, ми повинні дякувати Всевишньому за те, що живемо в більш мирні часи. Однак не можемо поховати в забуття імена жертв сталінського терору. Доповідач закликала присутніх вшанувати пам’ять тих, хто до сьогоднішнього дня лежить в невідомих братських могилах та віддати шану багатостраждальним членам їхніх родин. Важливо збагнути, що ці чоловіки загинули за своє угорське єство. Так нам в сучасних умовах треба трудитися на благо теперішнього та майбутнього угорської громади.
Після виступів відбулося покладання вінків до стіни зборів. В ньому взяли участь студенти Берегівської угорської гімназії та Хор Товариства ім. Ракоці. Звідси громада з прапорами в руках вирушила до пам’ятника жертвам «Маленькій рoбот», де мер Золтан Бабяк, згадував не тільки репресованих людей, а й тих, що вижили. Він наголосив, що ця жахлива подія – болюча, невпорядкована частина історії нашого міста, яку ми до сьогодні не можемо відпустити. Ті події актуальні й сьогодні, вони звертають нашу увагу на ситуацію на сході України. Нехай цей день нагадує нам про те, що ми повинні стіною стояти за нашу націю, за чесну справу, яку на нас залишили наші предки.
Далі Шамуел Горкаі, почесний голова Берегівського «KMKSZ», наголосив у своїй промові, що 2014-ий рік визначний в багатьох аспектах: 100 років минуло з початку І Світової Війни, 95 років тому підписали Тріанонський мирний договір, 70 років минуло з кінця ІІ Світової Війни, з чим наступила найпохмуріша епоха для закарпатських угорців – комуністична диктатура. Протягом останніх 25-ти років вже знову можемо вільно вшановувати власних героїв та загиблих. Одним із проявів цього є встановлений 15 років тому пам’ятник, біля якого можемо віддати шану загиблим.
Також Шамуел Горкаі розповів, що чоловіки, імена яких викарбувані на пам’ятнику, провинилися лише в тому, що були угорцями. Всередині знову і знову постає питання: чому так мало статися? Ми можемо шукати відповідь у словах масового вбивці, керівника брехливої комуністичної диктатури Сталіна: «Ідеологія та переконання можуть змінитися, але страх вічний». З давніх часів Закарпаття відносилося до Європейського культурного кола, де дане слово мало цінність, де людина мала віру в майбутнє та надію. Все це зникло після 1944-го року, натомість закарпатські угорці не мали права навіть зайти до церкви, жили в оточенні страху та брехні. Влада мала на меті зламати угорців за допомогою репресій та примусових робіт.
На думку почесного голови Берегівського «KMKSZ», сьогодні ми потребуємо все-таки не помсти; якби вибачилися перед закарпатськими угорцями, ми змогли б випрямитися і йти далі. Натомість ми все ще терпимо мобілізацію, образи і наклеп на угорців. Все ще волочимо трагічні історичні спогади. Якби ми могли зняти цей тягар, рани загоїлися б, і ми змогли б повернути самоповагу та з надією дивитися в майбутнє.
Одним із пунктів нашого майбутнього та виживання стало 18 листопада 2014-го року започаткування Берегівської Римо-Католицької церкви. Представники історичних конфесій, керівництво міста, різні політичні й культурні організації та школи разом, об’єднавшись, вшановували пам’ять трагічних подій, які трапилися 70 років тому.

Якоб Аннамарія
Kárpátalja.ma