Майкл Вінч: Карпатська Україна була продуктом німецьких таємних служб

В Закарпатті та й у всій Україні щороку вшановують героїв Карпатської України. Іменами героїв називають вулиці, встановлюють пам’ятники та пам’ятні дошки. Однак є й інший погляд на ці буремні події. Мова йде про книгу британського журналіста Майкла Вінча „Одноденна держава”.

Вінч приїхав у Карпатську Україну і згодом у своїй книзі незалежним поглядом описав те, що ж насправді коїлося тоді у нас в ті часи. Нещодавно якимось дивом ця книга вийшла друком в Україні українською мовою. Книга наробила багато галасу і викликала суперечки серед істориків, політиків і громадських діячів. 

Наш земляк, доктор історичних наук, Іван Поп, який нині мешкає в Празі, надрукував в одному з чеських видань рецензію на цю скандальну книгу Вінча, а згодом його брат, також історик, Іван Поп переклав цю рецензію на українську мову спеціально для друку у виданні ProZak. Пропонуємо цю рецензію вашій увазі.

Свідчення британського журналіста про події на Підкарпатській Русі (1938-1939).

Несподіванкою книжкового ринку України стало видання перекладеної на українську мову книжки британського журналіста  Майкла Вінча „Одноденна держава“: Свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Темпора, 2012 ( В оригіналі: Michael Winch. Republic for a Day: An Eyewitness Account of the Carpatho-Ukraine Incident. London, 1939). Текст книги супроводжує широкий коментар українських істориків (O.Пагіря, Н.Кирчів, Л.Белей). Видання цієї книги в рамках проекту „ECEM Media Ukrajina“ є трохи дивним, тому що свідчення британського журналіста є для української сторони не зовсім приємним документом про події на т.зв. Карпатській Україні в період другої Чехо-Словацької Республіки. Саме по цій причині українські історики в своїх коментарях намагаються «домальовувати» та «пояснювати» характер подій в Хусті в 1939 р., а насправді заперечити правдивість свідчень Вінча та заморочити голову читачу.

Для підтвердження компетентності британського журналіста, наводимо деякі штрихи з його біографії, які до певної міри пояснюють, як і чому він опинився в Хусті в 1939 р.. Майкл Вінч (Michael Bluet Winch) (1907-1991) народився в Лондоні, вчився в Кембриджі на факультеті міжнародних відносин та журналістикиí (1929), в 1931-1933 рр. був співробітником британських посольств в Варшаві, Брюселі та Афінах, в 1934-1935 член редакції агентства „Reuter´s“, в 1936-1939 – кореспондент „Christian Science Monitor“, в 1939-1943 – співробітник слов’янської редакції BBC, в 1943-1954 співробітник МЗС, прес-аташе в британських посольствах в Москві, Варшаві, Бонні. Після війни написав книги про Німеччину, Бельгію, Австрію, однак тою найціннішою залишилась його книга про Підкарпатську Русь як автентичне джерело про події в краї в переломному 1939 році.

Майкл Вінч приїхав до Хуста 1 січня, а покинув Хуст 15 березня 1939 р. В той час про екзотичний край під Карпатами вели розмову в Берліні, Парижі, Лондоні, Римі, Варшаві, Будапешті, Москві. Після Мюнхенської конференції чотирьох держав – Німеччини, Великобританії, Франції та Італії (29-30 вересня 1938), де Західна Європа за рахунок Чехословаччини хотіла відкупитись від Гітлера, німецькі тайні служби розпочали дезінформаційну акцію з т.зв. українською картою.

Завданням цієї акції була демонстрація начебто східного напрямку експансії Німеччини, однак справжньою її метою було ввести в оману західні великі держави, налякати Польщу та викликати занепокоєння у Сталіна. Радіостанції Відня, Вроцлава та Лейпцігу почали вести передачі на українській мові.  Геббельсова пропаганда голосно кричала на цілий світ про плани будівництва під захистом Третього Рейху Великої України, фундаментом якої стане т.зв. «Карпатська Україна» як «український П’ємонт в Карпатах», сформований за рахунок Чехословаччини, Польщі, Румунії та Радянського Союзу. Ця пропаганда дуже подобалась в Лондоні та Парижі учасникам Мюнхенської конференції, які бажали мати інформацію з перших рук про те, що діється в карпатському «українському П’ємонті».

У Хусті побували британські, французькі, італійські, американські журналісти, однак найдовше перебував тут саме Майкл Вінч. Британський журналіст не сумнівався в тому, що т.зв. Карпатська Україна є продуктом німецьких тайних служб. Документи, які сьогодні публікуються в Празі, Братиславі, Ужгороді, свідчення Г.Масаржика, генерального секретаря МЗС в період другої Ч-СР, являються яскравим свідченням того, що проукраїнський характер призначеного 26 жовтня 1938 р. підкарпатського автономного уряду на чолі з А.Волошином був «рекомендований» чс. уряду Берліном. Це цілком можливо, оскільки самі українські націоналісти, а також комуністи (за дорученням Комінтерну) з 20-х рр.. використовували назву «Закарпатська Україна», а не «Карпатська». Українські історики, які коментують текст Вінча, рішуче відкидають цю його тезу. Вони навіть вважають «Карпатську Україну» одною з найуспішніших спроб побудови української держави в 20 ст. (Українська Народна республіка 1918-1919, Київ, Західноукраїнська Народна республіка 1918-1919 – Львів, Карпатська Україна 1938-1939). Якщо успішністю можна назвати той факт, що жодна з цих «республік» не була визнана світовою спільнотою. Тому теза про найуспішнішу спробу Карпатської України є абсолютно фальшива.

Події на Підкарпатті (Карпатська Україна) в 1938-1939 рр. не мали нічого спільного з Україною як такою. Події в Ужгороді та Хусті були складовою частиною чехословацької кризи, вони не мали нічого спільного з ситуацією України в СРСР, Галичини в Польщі чи Буковини в Румунії.  Край, незважаючи на його автономний статус та шумну кампанію українських націоналістів, залишався складовою частиною другої Ч-СР де-юре і де-факто. «Зовнішні прояви тут дуже часто нагадували комічну оперу, – описував ситуацію в Хусті Вінч в січні 1939 р., – часом були настільки комічні, що про гостя з іншої планети, який би опинився в той час в Хусті, здавались би гротескним театром».

М.Вінч демонструє хорошу теоретичну підготовку в смислі орієнтації в історичному розвитку Підкарпатської Русі та етнополітичних проблемах краю. «До 1919 р. край був складовою частиною Угорщини, після війни була перекроєна мапа Європи і край стає складовою частиною Чехословаччини…Під час війни (1914-1918) (скоріше в кінці війни, т.зв. Гуцульська Республіка – І.П.) край був одним з центрів українського руху, однак це не означає, що всі півмільйона його жителів вірили в українську ідею чи почували себе українцями…Угорці пояснювали місцевим жителям, що вони ні росіяни, ні українці, вони русини, тобто автохтонні слов’яни, які розмовляють на своїй, оригінальній слов’янській мові…

У період чеського панування, влада спочатку толерантно ставилась до обох напрямків, як «руського» (русинського – І.П.), так українського, пізніше по причинах закордоннополітичних (натягнуті відносини з Польщею – І.П.) почали віддавати перевагу українському напрямку, однак українська ідея невдовзі стає політичною проблемою, яка загрожувала територіальними змінами». Тому празьку політику призначення українських емігрантів на роботу в школи та виховні інституції з погляду їх активної «національної праці», Вінч вважав нерозумною. Чехословацька влада, на його думку, порозуміла це досить пізно і повернула свою прихильність до «руського напрямку». За останні п’ять місяців 1938 року німецько-українська агітація використала різноманітні методи, щоб змусити жителів забути поняття «русин» і прийняти ідентифікацію українець. Місцевий селянин, помітив Вінч, зворушений такою надмірною увагою до своєї особи, сприйняв те, що було ясне для звичайного сільського розуму, що він русин «тутешній»,  приналежність якого не виходить за межі його краю.

Зовсім інакше це бачать українські історики, які коментують текст Вінча. За своїми «аргументами» вони не вагаючись стрибають аж в раннє середньовіччя. Згідно їх точки зору, Підкарпатська Русь в ранньому середньовіччі відносилась до казкової «Червоної» або «Західної» «Русі-України» і її жителями були слов’янські племена дулібів. В дійсності подібного формування ніколи не було, воно існувало лише в головах галицько-українських романтиків 19 ст., а слов’янські племена, які населяли територію Підкарпаття, називались Білі Хорвати, відомі з книги візантійського імператора Костянтина Порфирогенота (905-959) „De administrando imperii“. У створенні в Потиссі в період панування угорського короля Стефана I (997-1038) т.зв. Руської марки (marchia Ruthenorum), якою управляв наслідний принц Емеріх з титулом dux Ruizorum, названі історики бачать «українське коріння». Нічого страшного, що поняття «Україна», «український» існують лише з 17 ст.

Українські критики Вінча визнають, що з 10 ст. територію Підкарпаття «поступово колонізують мадяри, однак час від часу угорські королі дарують певні території руським князям», що звучить як жарт. Для прикладу вони наводять «дарування» королем Бейлою IV в 1243 р. своєму зятю, князю Ростиславу Михайловичу з Галичини територію від Марамороша до Шаріша (Східна Словаччина). Нічого пдібного історія Угорщини не знає, подібний приклад навіть протирічить характеру діяльності короля Бейли IV, який після того, як татаро-монголи покинули Угорщину, розпочав поновлення країни, поселяв на спустошених поселеннях, в т.ч. і підкарпатських, колоністів із Заходу. Будував захисну систему (фортеці в Хусті, Королеві, Севлюші, Мукачеві, Ужгороді, Невицькому) проти нападів татарів саме на тій території, яку начебто подарував галицькому князю. Згадані історики вважають, що читач не орієнтується в системі середньовічних майнових відносин. Князь Ростислав справді отримав певний маєток (частину Мукачівської домінії, однак не названу величезну територію) як лено, тобто право тимчасового використання доходів з того маєтку. Це стосується і литовського подільського князя Теодора Коріатовича, його тимчасового управління з дозволу імператора та короля Жигмунда Люксембурзького Мукачівським та Маковицьким маєтками (1393-1414).

Переломним періодом в історії Підкарпаття українські історики вважають війну 1914-1918. З їхніх слів виходить, що галицькі українці воювали разом з підкарпатськими русинами в австрійській армії і виховували їх в українському дусі. Це ще одна нісенітниця. Армійські підрозділи в Австро-Угорщині формувались по територіальному принципу, до того ж в двох державних формаціях, тому призовники з Галичини служили в австрійському війську, а з Підкарпаття в угорському, так що підкарпатські русини не могли виховуватись галицькими «народовцями». Такою була і доля мого діда, мобілізованого в угорську армію в серпні 1914 р. і вбитого російською кулею на галицькому фронті як захисник фортеці Пшемишль. Русинські призовники служили в угорському війську разом з угорцями, оскільки угорська мова не була для них перепоною. Чого не скажеш про призовників з Галичини, які служили в окремому австрійському підрозділі «Січові стрільці», оскільки із-за незнання німецької мови їм важко було б служити разом з німецькомовними вояками.

Однак повернімось до тексту книги М.Вінча. Досвідчений журналіст швидко зрозумів політичну атмосферу в Хусті, профіль єдиної політичної партії УНО та груп бойовиків «Карпатської Січі». Партію охарактеризував як авторитарну, «Карпатську Січ» вважав її озброєною ланкою, створеною по взірцю німецьких СА.

Фанатичний характер її членів, за словами Вінча, визначали емігранти з Галичини. «Загін січовиків виглядав перед урядовою будовою як натовп бандитів – погано одягнених, брудних, завербованих з найнижчих суспільних прошарків». Українофільський (націоналістичний – І.П.) рух в Карпатській Україні, за словами Вінча, немав ніякої конструктивної політичної програми.  «Напористість та хвалькуватість українських діячів знищує спробу будь-кого вести з ними серйозні перемовини». Відвідав вінч також концентраційний табір Думен біля Рахова та констатував, що його облаштування є доказом існування авторитарної системи в Карпатській Україні по німецькому взірцю. Проти такого заключення рішуче виступають українські історики.

Барвисто описав М.Вінч атмосферу національної толерантності, яку  встановили українці в Карпатській Україні. Українські структури, за його словами, поширювали ненависть стосовно представникам всіх інших національностей, особливо проти чехів. В цьому Вінч цілком справедливо вбачав чорну невдячність українців. З одного боку, українські емігранти визнавали, що чс. влада створила для них найкращі можливі умови, забезпечила добре оплачуваною роботою, підтримувала матеріально цілий ряд українських середніх шкіл та ВУЗ’ів. Як визнавав один з провідних представників української еміграції В.Бірчак, багато хто з них придбав значний маєток, «побудували пишні віли, інші прикупили ще й виноградники»! А зараз Вінч всюди бачив лозунг: «Геть чехів – любою ціною»! «Такий лозунг, – писав Вінч,- здавався мені іраціональним, дитячим. Для свого існування Карпатська Україна потребувала чеські гроші, навіть будучи в якості автономного краю. Без чеської армії неможливо було захищатись від спроб Угорщини та Польщі добитись спільних кордонів. Українці натякали, що мають «інших друзів», зрозуміло, що це повинні були бути німці. Однак з їхнього боку не видно було ні фінансової підтримки, ні якоїсь іншої. Сказати це вголос, означало потрапити в неприємну ситуацію. Нам не залишалось нічого іншого, як слухати…».

Відмітив М.Вінч також поширення в краї антисемітизму, що   заперечують українські коментатори тексту. Зачинщиками агресивної форми антисемітизму, погромів були емігранти з Галичини. Ганебну сцену бачив Вінч в селищі Ясіня. «Група гуцульських підростків накинулась на учнів-євреїв ремісничого училища, била їх палицями, погрожувала їм, що їх всіх переріжуть і так їх примусили їсти сало, що являється для віруючих євреїв недопустимим. Це було справжнє пекло. Щойно вони справились з єврейськими хлопцями, розгарячені підлітки накинулись на учителя-чеха і били його з усіх боків». Урядові комісари накладали на єврейські общини різні «пожертви», які часом досягали величезних сум.

12 лютого  1939 р. проходили вибори до місцевого парламенту, «сойму». «Вибори навіть близько не були вільними, – писав Вінч. Ця подія не мала ніякого сенсу. Виборець мав можливість обирати владу, або не обирати, оскільки існувала лише одна партія, один бюлетень для голосування». В цілому Вінч характеризував вибори, як гротескну комедію.

Коротка історія Карпатської України підходила до свого кінця. «Хуст за декілька днів перед приходом мадярів, – писав Вінч, –  скидався  на божевільню, з якої пацієнтів випустили на волю. Повітря заповнили різного роду нічим не непідтверджені  чутки та вісточки. Кожен бачив у іншому потенційного ворога. Місто було відрізане від зовнішнього світу, телеграфний зв’язок із закордоном був заборонений, не працював і внутрішній зв’язок…». Своєї кульмінації досягла анти чеська кампанія, офіціальна газета Нова свобода відкрито закликала брати зброю. М.Вінч опинився в центрі боїв між чс. військом та путчистами-січовиками вночі на 14 березні. Путч січовиків не мав сенсу, Словаччина під тиском Гітлера проголосила незалежність, Карпатська Україна опинилась в пустоті. «Приблизно в половина сьомої вечера ми прийшли до урядової будови, щоб почути виголошення незалежності Карпатської України. Падав густий сніг. На площі зібралось близько 700 чоловік.

Це було найдивовижніше проголошення незалежності в історії. Голова уряду Волошин з балкону проголосив незалежність Карпатської України, однак з рядів присутніх не прозвучала жодна пісня, жодне патріотичне гасло на честь Республіки. Люди похмуро покидали площу…Останні 24 години ми прожили в трьох ріхних державах. Прокинулись в Чехословацькій Республіці. До вечора Карпатська Україна була вільною країною. Наступного дня прийшли мадярські вояки».

Текст книги Майкл Вінч закінчує цинічною заявою одного з очільників Організації українських націоналістів (ОУН), з яким він зустрівся в Братиславі; «Карпатська Україна для нас не мала ніколи ніякого значення. Вона була просто засобом для досягнення мети. Нашою метою була і залишається лише ідея Великої України».

Іван Поп (Чехія)