Майстер майстрів – Спогади про Йосипа Бокшая

Ерфан Ференц – видатний художник Закарпаття. Його своєрідний, індивідуальний стиль є популярним не тільки вдома, але і в Угорщині. Його ім’я тісно пов’язане з дідусевим, Йосипа Бокшая, який вважається одним із засновників закарпатської школи живопису.Як видатний майстер, дідусь вів свого внука в галузі мистецтва. А про те, якою людиною був талановитий та неодноразово визнаний митець, розповідає Ерфан Ференц…

Дідусь був визнаним митцем, але не це найголовніше. Він мав вплив не тільки на мене, але і на всю свою родину, друзів та коло знайомих. Для всіх був авторитетом, користувався повагою; ніхто не сумнівався в його вчинках. Показував приклад, як можна бути талановитим, визнаним але водночас покірним та працелюбним. Разом із цим був віруючою та люблячою свою сім’ю людиною. Зі своїми колегами-художниками також був у хороших відносинах. Він народився в той же рік, що і Адальберт Ерделі, разом з яким пізніше навчався в Угорській Королівській Академії Образотворчих Мистецтв. Бокшай отримав диплом у 1914 р., Ерделі – на рік пізніше. Оскільки в 1914 р. ще діяв загальний призов, то відразу після отримання диплома потрапляє на фронт. Під час війни потрапив у полон біля м. Турки, і лише після заключення Брест-Литовської мирної угоди в 1918 р. його відпускають додому разом з іншими полоненими. Після цього все своє життя провів у Ужгороді.
Сім’я Бокшай була великою. Батько Йосипа Бокшая, як греко-католицький священик, вважав важливим передачу своїх знань та світогляду. Молодший брат, Еміл, наслідував його на шляху духівництва, в той час як молодша сестра обрала професію музиканта. З 1918 і аж до 1947 року мій дідусь займався церковним мистецтвом, офіційно був художником Мукачівської Греко-Католицької Єпархії. Малював в той час у багатьох церквах, між іншим і в Маріяповчі. Тут він готував все – від проектування до малювання фресок. Але через німецьку окупацію, на жаль, вже не зміг завершити частину за іконостасом. Малював у дуже багатьох церквах на території теперішнього Закарпаття, Словаччини та Угорщини. Багато з них ще за його життя зруйнували через комуністичну ідеологію. Це великий удар для художника. Як і його сучасникам, йому довелося багато чого пережити. І хоча люди були приречені до безпорадності, на Закарпатті все ж збереглися угорська та русинська культури. Оскільки руйнувати завжди легше, ніж створювати, то відновлення давньої системи цінностей – це дуже довгий та складний процес, що триває і до сьогодні. Тому з великою уважністю маємо ставитися до життя своїх предків, до того, як вони відносилися до виконуваної праці. В той час на інтелігенції лежала велика відповідальність. Жили звичайним громадянським життям, взірцевим, з чистими почуттями. Те, що я став художником, для мене було природнім, оскільки я був свідком життєвого шляху свого дідуся.
Прозвучить занадто просто, якщо скажу, що він був для мене взірцем. Дідусь був для мене чимось набагато більшим. Формування художника є складним процесом, ніколи не можна точно сказати, де він починається, а де закінчується. Дідусь помер в 1975 р., коли мені було шістнадцять років. Я вже зміг це усвідомити.
Він не хотів стати художником, завжди бажав бути вчителем. Але не забуваймо, що тогочасне розуміння слова «вчитель» відрізнялося від сучасного. Під час полону дідусь побував у багатьох місцях Росії, завдяки чому ознайомився з російським мистецькими течіями. Там зрозумів, що ще багато чого не знає, та що отримати диплом – ще не означає осягнути мистецтво. Учнів мав уже і під час полону, а після 1945 р. викладав у художньому профтехучилищі, потім у львівському університеті. Як особливий педагог, не вимагав від своїх учнів вирішення завдання, а показував їм різноманітні підходи та шляхи до цього. Я ніколи не помічав, коли він мене вчив, і це набагато більше допомагало мені, ніж якби це відбувалося настирливо. Це те, що було простим, але і грандіозним у вченні Бокшая…

Kárpátalja.ma