Промова Ілдіки Орос в Європейському Парламенті

Шановні присутні!

Цей день визначний для нас, закарпатців. Ми вперше маємо можливість потрапити в Європейському союзі в коло зору тих, хто приймає рішення. Дякуємо всім, хто зробив це можливим. В першу чергу Fidesz, адже свій обов’язок перед народом партія виконувала не тільки словами, а й численними вчинками: такими, як прийняття базового закону та закону про повернення втраченого громадянства. Також партія забезпечила місце в своїх лавах тим угорцям, які живуть на територіях країн, котрі ще не входять в ЄС. Дякуємо Андреї Бочкор, як справжній представниці нашої громади, яка багато зробила заради втілення цієї експозиції в життя.
Про що власне ця виставка? По-перше, про долю геополітичної частини, яку сьогодні називають Закарпаттям, в ХХ столітті, про антигуманну комуністичну систему, з якою ті країни, яким пощастило більше, не знайомі.
Сьогоднішня адміністративна одиниця Закарпаття існує тільки з 1944 року. Ті політичні сили, які намагалися захопити світ, склеїли його з відрізаних частинок областей, які протягом тисячоліття існували в північно-східній Угорщині, а саме: Унг, Угоча, Мароморош та Берег.
В ХХ столітті жителі цього краю пережили кілька змін країни, не виходячи за межі свого населеного пункту. Ми могли б все це розглядати як анекдот, однак маленька людина переживала це інакше. Зміна влади означала для неї нові правові та адміністративні правила, до яких слід було пристосовуватися. Це і зміна офіційної мови, внаслідок чого змінилося мовне середовище їхнього навколишнього світу. Слід було перелаштуватися на мову, яку не тільки не вчили до того, а навіть і не чули раніше. В один момент вони стали зайвими в своїх населених пунктах, де їхні предки жили протягом тисячоліть. Вони не могли вирішувати свої справи на офіційному рівні, розвиватися, спілкуючись рідною мовою, будувати кар’єру та далі вчитися. Кожна зміна країни забирала всі заощадження, зменшувала можливість розвиватися, руйнувала мрії. Наприклад, мрію на здобуття вищої освіти – адже заклади, де люди планували продовжити свою освіту, або зникли, або стали надто далекими. Наше покоління, народжене у другій половині ХХ століття, також пережило подібне – ми народилися в Радянському союзі, а сьогодні живемо в Україні.
Виставка, яку бачимо перед собою, звертає увагу на найбільш антигуманну епоху Закарпаття – початок «дикого» комунізму. В 1944-му році, коли ще не було мирної угоди, ще не закінчилася війна і тутешні жителі були громадянами Угорщини, вони не на полі бою зіткнулися з озброєними радянськими військами. Біда зустріла їх у рідному селі, на власному подвір’ї. Вони, як доброзичливі люди, йшли відновлювати – як обіцяла нова брехлива система – зруйноване внаслідок війни. Так мирні громадяни вирушили в назначені місця, де стали військовополоненими, просто цифрами – адже і тут треба було виконати план, який доносили Сталіну.
Ця мобілізація спричинила більше жертв серед угорського населення наших сіл, ніж ІІ Світова війна. Адже в сталінських комуністичних таборах умови та відношення до полонених відрізнялися від гітлерівських тим, що перші надавали перевагу не швидким рішенням, а довгим стражданням. Без відповідних умов роботи, без їжі змушували жертв працювати до остаточного знесилення. З тих 40 тисяч репресованих угорців та німців Закарпаття, більш ніж 10 тисяч не повернулося. Скільки сімей залишилося без продовження роду через те, що всі чоловіки загинули?! Скільки родин не створилося, бо неодружені чоловіки не повернулися?! Скільки сімей відмовилися від усього та стали малозабезпеченими та скривдженими, бо годувальник не повернувся?! Скільки з них знали б кращої долі, якби все це не відбулося?! Яку б силу мала наша громада та скільки угорців проживало би в нашому краї?! Все це питання, на які ніколи не отримаємо відповідь. Однак наше завдання – тих, хто пережив все це, та тих, хто про це не знав, – зробити так, аби подібне ні з нами, ні з іншими не могло трапитися. Сьогоднішня виставка якраз виконує це завдання. Ми, хто пережили – розповідаємо про ці події Європі, аби зрозуміли й ті, хто навіть уявити собі такого не міг! Аби ніколи не повторилася трагедія закарпатської маленької людини, міщанина та цивільної особи.
Мета експозиції – звернути увагу відвідувачів на те, що все, що вони бачать, що торкнулося їхньої душі – це тільки початок комунізму. Після цивільних, за ідеологічним принципом, на підставі рішень концепційних судів незабаром почали забирати реформатських, римо-католицьких та греко-католицьких священиків, тих підприємців та власників приватної власності, котрих назвали куркулями та противниками системи; вигнали з роботи педагогів, офісних працівників, аби таким чином прискорити побудову соціалістично-комуністичної держави, процеси колективізації та кооперації. Національний соціалізм на генетичному рівні, а комунізм на громадському перекроювали країну та знищували інтелігенцію, середній клас, аби таким чином вселити в маси страх і маніпулювати ними як тільки заманеться. Після репресій, в кінці сорокових, настала черга й тоді ще неповнолітніх, але вже військовозобов’язаних молодих угорських хлопців . Через те, що угорців та німців визнали колективно винуватими (це рішення прийняли ще до кінця 1944-го), військовозобов’язаних замість військової служби забирали на роботу до вугільних шахт Донбасу, а в разі відмови потрапляли до суду як військові біженці.
Хочу звернути увагу вповноважених на прийняття рішення та відповідальних осіб на те, що у жертв знущань та жорстокості в Україні ніхто не попросив вибачення, не проведено реабілітацію , не було ніякої реституції. Поки все це не відбудеться, не можемо залишити ХХ століття в минулому та спокійно будувати мирну Європу.

Брюссель, 2 грудня 2014 р.
Ілдіко Орос