Сьогодення: вогнем-залізом-мовним законом проти країни

Пам’ятаю, як в дитинстві я не раз гнівалась, коли старші зауважували: якщо не можеш нічого розумного сказати, то краще мовчи! Мені було важко визнати, що «я ще маленька». Мабуть, я була кумедна, а інколи й набридлива, коли вже вкотре допускалась однієї й тієї ж помилки, хоча оточуючі попереджали про наслідки. Останнім часом дедалі сильнішає в мені почуття того, що Україна, будучи вже на 25-му році молодого незалежного життя, багато в чому схожа на таку вередливу, свавільну, вперту дитину.

Попри всі застережливі знаки та наслідки, наші парламентарі не виносять потрібні висновки. Почнімо відразу ж з найтрагічнішого: причинами виникнення бойових дій на східному фронті. Як гідні громадяни своєї держави, ми добре знаємо: джерелом всього поганого на землі є існування російського президента Володимира Путіна, але варто відзначити, що на початку 2014-го року, після повалу режиму Януковича нова українська влада вважала найпекучішим питанням скасування сприятливого для національних меншиш – в тому числі й для російської – мовного закону 2012-го року. Реагуючи на цю новину, Росія відразу ж заявила: вона, звичайно, захистить українське російське населення і його права. На території Криму ще в той день з’явилися солдати російської армії… Даремно, що тодішній тимчасовий спікер Верховної Ради Олександр Турчинов таки не підписав указу, даремно намагались представники інших нацменшин вплинути на парламентаріїв, даремно озвучували свої думки розумніші керівники більшості, вже було пізно: мовне питання стало однією головною причиною вибуху збройного конфлікту.

Здається, що Читач зустрів мене сьогодні трохи в сентиментальному настрої, оскільки я знову згадую дитинство, коли, сидячи за шкільною партою, я слухала вчительку: історія – вчитель життя. Питання полягає лише в тому, скільки ще разів наша країна повинна залишатися повторно в тому ж класі, щоб нарешті засвоїти навчальний матеріал…

Україна в той час залишила поза увагою «додаткову втрату», тобто вже згадуване питання «інших національностей». У світлі істеричної братської війни оправданий страх нацменшин міг здаватись безглуздим: крім економічної кризи, спричиненої війною, ми, угорці разом з румунами, словаками та іншими, небезпідставно почали боятись за свої власні права. Та, мабуть, більшість з нас навіть у своїх кошмарних сновидіннях не могла уявити, що народ, який на собі відчув так звану русифікацію, і знає відчуття того, коли його неправдиво позбавляють рідної мови та культури, хоче зробити це з іншими. І все ж – це здійснилося, оскільки тепер поданий до затвердження закон про мову практично означає українізацію народу. Нещадну, пояснену, представлену як законну і виправдану, українізацію.

З часів війни в цій країні змінилося все. Навіть на Закарпатті, де споконвіків представники різних національностей жили один біля одного в мирі, де культурне змішування та близькість кордонів забезпечували вищий рівень життя краю, ніж на внутрішніх територіях держави. Хоча місцеві намагаються залишатися холоднокровними і не піддаватися провокаціям, але їх дедалі більшає. Зрозуміло, що з часом терплячість та холоднокровність скінчується, і відповідно до цього, росте недовіра, нетерплячість, а то й ненависть. Дедалі важче знайти пояснення поведінці «еліти» держави. Звісно, зрозуміло, що в тіні застійної громадянської війни, занепадаючої економічної системи, небаченої соціальної павутини вони хочуть щось створити. Щось велике, щось відчутне, помітне. Відношення Європейського Союзу, повалення політики американського президента Барака Обами лише посилює відчай. І позаяк наше керівництво не знає, як ступити на шлях змін, вдається до додаткових дій – і цим самим руйнує й те «добро», що залишилось на сьогодні. Повертаються до «вічного туза» – питання нацменшин та їхньої мови, і все починається заново… З’являються відчайдушні патріоти типу Лариси Ніцой, які після невдалої спроби проти російськомовного населення, тепер підходять до «проблеми» із боку Заходу, титулуючи Закарпаття «потенціальним гніздом сепаратизму». Мене цікавить, чи очікували керівники з сильними націоналістичними характерами на те, що дані дії на місцевому рівні обурять не лише представників національних меншин, а й наших українських друзів. Губернатор Геннадій Москаль, депутати, перехожі люди теж відверто виступають проти провокації, і визнають: на Закарпатті не функціонуватиме жодний варіант нового мовного закону. В соціальних мережах вже тепер насміхаються з так званих мовних інспекторів, дедалі популярнішою стає їхня назва „sprechenführer”, відтак – падає рейтинг людей, які мали б виконувати ці обов’язки.

Отже, здається, що попри всіх ніцоїв, ворона все ж не буде каркати українською. Так, як і угорець, росіянин, румунин, словак і поляк не буде більше, ніж потрібно, говорити по-українськи тільки тому, бо хтось так захотів.

Юліанна Кочіш
Kárpátalja.ma