Українсько-угорські відносини: приховані жести доброї волі

Завдання хроністів полягає в тому, щоб стосовно логіки впорядковувати події, які трапляються щодня, переважно таким чином, щоб вказати на явища, які стоять за ними, тенденції, законність, зробити висновки, що стосуються минулого, теперішнього або майбутнього. Важке завдання тоді виникає у „писаря”, коли виявляє проблему, але не може дати їй пояснення. На жаль, останнім часом угорсько-українські відносини знаходяться (у деякому сенсі) в розряді важко інтерпретованих явищ.

Одразу зауважимо, що за останні 25 років відносини між двома сусідніми країнами не були, а якщо й так, то за рідкісними винятками, такими добрими та збалансованими, як зараз. Виходячи з публікацій преси, на урядовому рівні зараз значно менше недомовленостей, замовчувань та тем-табу, в той самий час діалог став жвавішим і більш прямим, з’явилося більше спільних справ і тем, співпраця покращилася, також значно розширилася мережа зв’язків на міждержавному та регіональному рівнях. То вже інше питання, як складаються справи одним рівнем нижче, наприклад, відносини між людьми – угорцями й українцями, які живуть на Закарпатті; чи можемо говорити про якісь істотні зміни на цих теренах, або просто дряпаємо поверхню, як собака, що хоче пити, дряпає замерзлий лід на калюжі.

Для зацікавлених нещодавнє відкриття пам’ятника Шевченку в Берегові надало свіжу тему для роздумів. Всі факти відомі: завдяки підтримці Угорського Уряду 24-го серпня, на національне свято країни, українська громада Берегова відкрила скульптуру найбільшого українського поета. Про встановлення пам’ятника прийняла рішення міська рада, ще кілька років тому, але це було відкладено – напевно, за нестачею коштів. Потім Угорський Уряд запропонував свою допомогу, й скульптура Кобзаря вже стоїть (тобто сидить) на початку вулиці, що названа на його честь. Само собою зрозуміло, що зі сторони Угорщини це не пошук матеріальної вигоди, а жест доброї волі та братньої допомоги.
Важливо згадати, що на сьогодні це не єдиний прояв симпатії від Угорщини до України тут, на Закарпатті. Наприклад, про вантажі з допомогою для малозабезпечених згадувати сьогодні навіть не доречно, а ще Угорщина долучилася до ремонту даху Мукачівської поліклініки та дитячої лікарні, також за сприяння Угорського уряду на початку серпня в Ужгороді передано в експлуатацію сучасний спортивний майданчик перед студентським гуртожитком Ужгородського національного університету. Незабаром, теж за сприяння Угорщини, у цьому ж гуртожитку передали капітально відновлений поверх для студентів. Цього року більше п’ятисот українських дітей мали можливість відпочивати в угорських таборах. Минулого року Будапешт прийняв та забезпечив лікування для 21-го українського воїна, які були поранені в боях на сході України, цього року в Угорщині зможуть лікуватися двадцять поранених.

Щоб уникнути непорозумінь, нам потрібно зазначити, що перераховані і ще багато не перерахованих пожертв, пропозицій та підтримок не мають ніякого стосунку до підтримки закарпатських угорців, а у даному випадку бенефіціарами допомоги є сусіди Угорщини, українці. Можна відкрито сказати, що знайдуться такі, хто вважає цю підтримку зі сторони Угорщини надмірною, адже Угорський Уряд міг би передати ці кошти – кілька сотень мільйонів форинтів – наприклад, на потреби закарпатських угорських шкіл.
Для чого Угорщина це робить? Проста й очевидна на це відповідь звучить так: тому, бо це є найкращим, що може зробити одна країна для сусідньої, що потрапила в біду. Мова йде про жести доброї волі, призначення яких є доказом того, що Будапешт турбується не тільки про закарпатських угорців, а й проявляє солідарність зі знемагаючою від політичної та економічної кризи і від військових дій Україною, і ця солідарність проявляється не пустими звуком.

Часто можна почути: в жестах доброї волі гарно те, що не чекають за них відшкодування, – точніше не так, як то звично у бізнесі. Народна мудрість каже, що довіра і жести, які зміцнюють дружбу, завжди окуповуються. З точки зору пересічної людини, ситуація не є такою однозначною – принаймні в Україні. Навіть дитячі казки вчать нас, що за добро платять добром, і навіть дорослим прикро, якщо у реальному житті це відбувається по-іншому.
Читаючи відгуки про відкриття пам’ятника в Берегові – як таке можливо, щоб на відкритті пам’ятника, який було створено за кошти Угорщини, присутній на відкритті представник Угорщини не виступив з промовою? Може, йому не дали слова? Не можемо знати, що сталося в дійсності, тому що ніхто не вважав за важливе написати про це. За слухами, Шандор Етвеш, начальник кабінету Офісу уповноваженого з питань координування співпраці між Саболч-Сатмар-Березькою областю Угорщини та Закарпатською областю України, мав підготовлену з цієї нагоди промову, але організатори проґавили спитати, чи бажає він виступити. Факт, що угорський урядовець не стояв біля загорненої статуї серед вишуканих представників місцевих та обласних нобілітетів, яких знімала камера. Позитивним є те, що його теж вітали серед почесних гостей, і він разом з головою благодійного фонду «Кобзар» Володимиром Маргітичом та міським головою Золтаном Бабяком знімав покривало з пам’ятника.
Що стосується подій після відкриття пам’ятника: читаючи місцеву пресу (по крайній мірі, це стосується закарпатських україномовних новинних порталів), у людей склалося враження, що при описі події забули згадати про підтримку Угорщини, незважаючи на те, що і Золтан Бабяк, і Володимир Маргітич, подякували всім меценатам, також подякувала у зачитаному листі лідер Товариства української культури в Угорщині, Ярослава Хортяні, а Віктор Мікулін, заступник голови Закарпатської області, у своїй вітальній промові теж відмітив значний внесок Угорщини.

Складається враження, що українська інтернет-медіа спільнота проявила дуже помірну зацікавленість до події, ніби більшість обласних порталів не направили на місце події своїх кореспондентів, і багато хто скористався тільки повідомленням про неї на сторінці міського голови Золтана Бабяка у Фейсбуці, і фотографії теж взяли звідти, або, принаймні, їхнім автором є один і той же фотограф.
Ми можемо тільки здогадуватись, чому з багатьох і так коротеньких публікацій зникла згадка про угорську допомогу. Проблема полягає в тому, що таким чином більша частина україномовних читачів залишилась неповідомленою про жест доброї волі Угорського Уряду.

Якщо хтось вважає, що автор цих рядків робить з мухи слона, чи не розуміє, чому важливо донести цю інформацію про жести допомоги до українських людей, пропоную почитати в українському національному інтернет-просторі, зокрема „Закарпаття-онлайн”, замітку про відкриття пам’ятника і коментарі україномовних читачів до неї.
Дописувачі дякували берегівчанам, „народному” міському голові, але Угорщині ні…
Щоправда, один з них відмітив: „Пам’ятник встановлено завдяки фінансуванню з Угорщини. Потрібно писати правду.”, але другий дописувач зразу поставив його на місце: „Частково »з коштів«. 2/3. Угорщина цією подачкою хоче прикрити купу деструктиву (напевно, щось шкідливе, руйнівне – ред.) яке поступово впроваджує на Берегівщині проти України”.
Тобто за допомогу в дві треті вартості не має бути подяки, і в будь-якому випадку, це лише хитрий, обманний трюк зі сторони Угорщини…
На подяку Угорщина може не надіятись, але це не означає, що про нас забули в області. Наприклад, перед днем національного угорського свята 20-го серпня знову зламали кінець шаблі на ужгородському пам’ятнику Шандора Петефі. Можна сказати, що це „ламання шаблі” на Закарпатті уже стало якоюсь традицією. Правда, 20-го серпня Геннадій Москаль, голова Закарпатської ОДА, особисто відніс фрагмент шаблі до Ужгородського угорського консульства; цей дружній жест можна розглядати, як половинчастий – вандалів не було знайдено і притягнено до відповідальності. У той же час, частота подібних інцидентів робить все менш імовірним припущення, що це робота мисливців за металами, або хуліганів та вандалів (мова про випадковість подібних вчинків).
Нам зовсім не обов’язково йти до Ужгорода, щоб дізнатися, якими є українсько-угорські відносини щодень, на „народному” рівні.

Така ситуація сталася в Берегові на вулиці Шевченка, за кілька подвір’їв від пам’ятника Кобзаря, коли в середині серпня відпустили на пенсію отця Володимира Маргітича, а на його місце Мукачівська греко-католицька єпархія призначила парохом протоієрея Ференца Демка. Тоді частина української церковної громади не впустила новопризначеного священика до церкви й написала листа єпископу Мілану Шашіку, в якому серед іншого писали: „Просимо Вас почути нас і не сіяти смуту в наших душах і серцях призначенням неугодного нам священика!”
„Берегово. Today” про події звітує, що парафіяни церкви на вулиці Шевченка – в більшості українці, а призначений єпархією новий священик „є угорець, хоча вільно говорить українською мовою”. З цим рішенням більшість вірян також „категорично” не згодні – говорить портал.
„Українська громада, яка є власником будівлі греко-католицької церкви Блаженної Діви Марії ще з 1825 року, заслуговує на пароха, який і надалі дбатиме про своїх одновірців за обрядом і національною приналежністю”– пишуть у своєму зверненні.

Неминуче виникає питання: чому не може бути угорець, який вільно говорить по-українськи, хорошим пастирем для вірян української національності?
Призначення єпископа не змінювало б нинішнього порядку, за яким українську службу проводили в церкві по-українськи, а угорську по-угорськи, змінилось тільки те, що дотепер проводив це священик української національності, який знав говорити по-угорськи, а зараз його місце зайняв угорець, який вільно говорить українською мовою.
Після того, як про це стало відомо всім зацікавленим, ймовірно, віряни, що протестують, не були задоволені угорською національністю отця, що означає національну дискримінацію при демократії. В інших країнах організації по захисту прав національних меншин вже підняли б хвилю протесту, у нашому ж випадку ніхто не виступив проти дискримінації.
У місті говорили про те, що за цими подіями стояли націоналістично спрямовані громадські діячі, що ні підтвердити, ні спростувати на сьогодні ми не можемо.
Можемо послужитися невеликою добіркою думок читачів про сприйняття „угорського” священика із уже вищезгаданого „Закарпаття-онлайн”.

„Шашік є головним провокатором по релігійним конфліктам в Закарпатті !!!” (в особі Мілана Шашіка Папа Римський призначив головою Мукачівської греко-католицької єпархії словацького монаха – ред.)

„Шановні вірники. Отця Володимира не відсторонили, а відправили на почесну зароблену пенсію. У 85 років. Не можна робити в церкві конфлікт. В церкву ходимо не до попа, а до церкви молитися. Нехай буде мир у всіх конфесіях”.

„Для того щоб був мир потрібно щоб ієрархи опікувались своєю паствою, а не шовіністичними інтересами сусідніх держав, бо таке прислуговування чужому інтересу і тому хто платить закінчується війною. Так показує теперішній досвід. А ще, той досвід показує, що народ починає розуміти що віра, то його, а от церква ні…”

„Віра є про кожного, вона не пов’язана з народом. Вже св. Павло пише до Галатів 3,28: Нема юдея, ні грека, нема раба, а ні вільного, нема чоловічої статі, а ні жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі! Коли церква починає підкреслювати нації то дуже небезпечно, бо тоді на першому місті не є Бог”

„Видно, що ти з керівництва МГКЄ (Мукачівської греко-католицької єпархії – ред.). Власне, говорячи про те, що „віра не пов’язана з народом”, ви тихою сапою відокремлюєте МГКЄ від всього українського.
А церква таки для народів.У Євангелії є, як зійшов на апостолів дух святий і вони почали проповідувати різними мовами, аби їх розуміли представники різних народів. Саме цього, священика, який близький їм за духом, мовою, і домагаються зараз вірники МГКЄ в Берегові. А Шашік, і це відомо, послідовно, крок за кроком, прибирає в єпархії все українське, а тим більше те, що виступає за єдність з УГКЦ (Українською Греко-католицькою Церквою – ред.).”

За нашою інформацією, Мілан Шашік, зрештою, скасував призначення протоієрея Ференца Демка, якому навіть не було надано можливості довести вірянам свою придатність, бо не провів ні одного богослужіння у берегівській церкві. На нещодавньому святкуванні відкриття спортивної залиу Карачинському греко-католицькому ліцеї ім. О.Стойки, єпископ заявив про призначення Ференца Демка новим вікарієм угорської громади.
Мабуть, голова єпархії цим жестом намагався компенсувати протоієрею й угорським вірянам за приниження, що їм довелося пережити. Проте на багато питань ми не отримали відповіді. Добре би знати, які будуть повноваження у нового вікарія? Цей титул – результат перебудови структури єпархії, чи проявлений добрий жест до протоієрея? Які церковні громади будуть вважатися угорськими, що буде з двомовними громадами? Якими будуть наслідки минулих подій для берегівської громади: з яким серцем мають ображені через свою національність угорські віряни співпрацювати у майбутньому з неугорською громадою?
З вищезгаданого однозначно випливає, що на Закарпатті не тільки є проблеми в україно-угорських відносинах, а й у середині самої української громади не панує мир. У цій ситуації, мабуть, вже самі жести доброї волі не є достатніми. Напевно, потребує окремих зусиль, щоб ці заклики, які спонукають до мирного життя один з одним, співпраці, до зміцнення добросусідських відносин, дійсно достукалися до тих, хто ще насправді може цінувати й почути.

Hét
Kárpátalja.ma