Одне життя, кілька покликань, велика родина — інтерв’ю з Зітою Бочкор
Є люди, чий життєвий шлях важко описати одним-єдиним фахом. Не тому, що вони перебувають у пошуках себе, а, навпаки, тому, що знайшли себе одразу в кількох сферах, у яких із задоволенням, відповідальністю та відданістю працюють заради інших. Бочкор Зіта — мама чотирьох дітей, керівниця гінекологічної клініки «ЮНО», дієтолог, офіційна перекладачка та журналістка. Водночас вона дружина, господиня дому, любителька садівництва, жінка, яка любить готувати й пекти та, коли дозволяє час, намагається відвідувати театр, читацький клуб чи вокальний гурток. Як усе це може вміститися в житті однієї людини? Відповідь, можливо, простіша, ніж здається: завдяки величезній організованості, вірі та міцній підтримці родини.
– Наше інтерв’ю цілком можна було б опублікувати й у рубриці про багатодітні родини. Як тобі вдається організовувати повсякденне життя?
– Уже рік, як з Божої милості ми стали батьками чотирьох дітей. Поява нашої наймолодшої донечки Ганни була особливо хвилюючою, адже під час вагітності та пологів нам з нею довелося пройти через чимало ускладнень. Були страх, невизначеність і багато непростих моментів, але Господь знову явив Свою силу й зберіг життя нам обом. Сьогодні наш дім наповнений життям завдяки чотирьом дітям: Давидові 12 років, Лізі — 9, Доріці — 5, а Ганні — один рік. Якщо характеризувати наше повсякденне життя одним словом, мабуть, найточніше підійшло б слово «логістика». Школа, дитячий садок, різноманітні заняття та заходи, робота, домашні справи, приготування їжі, організаційні питання — і, звичайно ж, завжди трапляється щось непередбачуване. Але для мене виховання дітей — це перше й найважливіше завдання. Робота важлива, професія важлива, але материнство для мене стоїть понад усе. Я люблю бути мамою. Мабуть, це найпрекрасніше і водночас найскладніше покликання в житті. Звичайно, з чотирма дітьми бувають виснажливі дні, коли ввечері здається, що всі сили вичерпано. Але водночас можна відчути стільки любові, радості й Божого благословення, що я знову і знову усвідомлюю: попри всі труднощі, це величезний дар. А найбільшою моєю опорою в усьому цьому є мій чоловік.
– Важливою частиною твого професійного життя є дієтетика. Які типові міфи існують у цій сфері?
– Нещодавно ми спільно з професором, лікарем акушером-гінекологом Іваном Хащею провели дослідження, присвячене взаємозв’язку інсулінорезистентності та жіночого менструального циклу. Для мене дуже важливо постійно вдосконалювати свої знання. Дієтетика — це сфера, у якій не можна зупинятися. Постійно з’являються нові знання, ми дедалі більше дізнаємося про гормональні процеси, обмін речовин і вплив способу життя на функціонування організму. Мабуть, одним із найбільш вражаючих відкриттів є усвідомлення того, наскільки багато залежить від того, що ми їмо, як живемо, скільки рухаємося, як спимо і як справляємося зі щоденним стресом. Проте багатьом людям і досі важко повірити, що зміна способу життя справді може дати результат. Набагато простішим здається прийняти якусь «чарівну пігулку» й чекати, що вона вирішить усі проблеми. Однак у разі метаболічних порушень саме комплексний підхід часто є ключовим. Харчування, фізична активність, спосіб життя та, за необхідності, медикаментозне лікування разом можуть забезпечити пацієнтові необхідну підтримку. На жаль, я не чарівниця. Я можу допомогти, підтримати та показати напрямок, але виконувати рекомендації замість пацієнтів не можу. Зрештою, заради змін кожному доводиться працювати над собою самостійно.
– Чи відображається результат вкладених зусиль і на тілі, і на душевному стані?
– Так. Мабуть, найпрекрасніше в дієтології те, що результат часто проявляється не лише в лабораторних показниках чи на вагах. Коли жінка після усвідомленої зміни способу життя успішно вагітніє, коли людина позбувається десятків кілограмів, коли нормалізується гормональний баланс або просто пише: «Я почуваюся набагато краще», — для мене це також величезна радість. Результат успішної зміни способу життя здебільшого помітний неозброєним оком. Але ще важливішими для мене є повідомлення, у яких жінки розповідають, що почуваються краще і фізично, і психологічно. Адже йдеться не лише про кілограми. Потрібно бачити людину в цілому.
– Чи є робота, яку ти сьогодні вже не погодилася б виконувати? Чи завжди відчувала, що перебуваєш на своєму місці?
– За шістнадцять років трудового стажу, хоча й нечасто, у мене були непрості періоди. Бувало, що я приходила на роботу з великим ентузіазмом, але досить швидко відчувала, що, можливо, це не моє місце. На жаль, траплялося потрапляти в середовище, з якого було важко щодня черпати сили. Але з плином часу я почала інакше дивитися на подібні ситуації. Я вважаю, що час від часу ми проходимо через випробування. Не кожне робоче місце може бути ідеальним, і нам доводиться опинятися в ситуаціях, коли ми не розуміємо, чому опинилися саме там. Сьогодні я вірю, що Господь не випадково привів мене туди, де було важко. Саме в слабкості Він зробив мене сильнішою. Навіть у складний період я змогла зустріти дуже хороших людей, з якими підтримую зв’язок і донині. Від інших я чогось навчилася. Мабуть, це одне з найважливіших усвідомлень, яких людина набуває з роками: не обов’язково любити кожну ситуацію, щоб навчитися чогось із неї.
– Мало хто знає, що раніше ти викладала. Не сумуєш за викладанням?
– Моя перша освіта — англійська та угорська філологія. Філологічний і педагогічний напрям залишився десь глибоко в моїй душі, тому, звичайно, мені цього бракує. У Виноградові, у місцевій середній школі № 4, я була «першою ластівкою» — викладала угорську мову як іноземну. Це був непростий, але дуже цікавий період, адже того навчального року цей предмет лише запроваджували. Крім того, я викладала в місцевій приватній мовній школі, де також навчала дорослих угорської мови як іноземної. Я дуже любила викладати. Виконувала цю роботу щиро, вкладаючи в неї всю душу. Потім життя повело мене іншим шляхом, і моя професійна кар’єра набула іншого напрямку. Але хто знає? Божі шляхи несповідимі. Можливо, колись я ще повернуся до цієї професії.
– Мабуть, клініка є одним із найважливіших напрямів твого професійного життя.
– Я дуже люблю свою роботу в клініці. Щодня відчуваю в ній Боже благословення і за ці роки багато чого навчилася у професора Івана Хащі. Звичайно, у процесі спільної роботи я й сама дуже змінилася. У колективі надзвичайно важливо, щоб співробітники працювали один для одного, а не один проти одного. Мабуть, саме це є однією з найпрекрасніших частин професійного розвитку: з часом ми здобуваємо не лише більше знань, а й починаємо по-іншому бачити світ, людей і самих себе.
– Яку зі своїх робіт ти любиш найбільше?
– Я дуже люблю їх усі. І в кожній для мене найважливішим є постійний професійний і особистісний розвиток. Як дієтетик я можу допомагати людям змінювати спосіб життя. У клініці я працюю у сфері жіночого здоров’я та сімейного планування. Як перекладачка я створюю зв’язок між людьми та мовами. Журналістикою я займаюся вже 16 років. Я можу розповідати про історії, людей та їхні долі. У своїй роботі я зустрічаю надзвичайно багато людей. Кожна людина — це окрема історія, і з кожної зустрічі я можу чогось навчитися, щось винести для себе. Мабуть, саме це й об’єднує всі мої різні професійні напрямки: інтерес до людей, бажання допомагати та постійне прагнення вчитися.
– Ти злопам’ятна?
– Ні. Але в мене є межі. Як християнка, я завжди намагаюся дивитися на ситуацію не лише зі своєї точки зору, а й намагатися зрозуміти позицію іншої людини. Мабуть, найпростіше це сформулював Сенека: не люди розчаровують нас, а наші очікування, які ми на них покладаємо. Розчарування часто виникає не через те, що людина не є такою, якою, на нашу думку, мала б бути, а через те, що ми уявляли її зовсім іншою — такою, якою вона насправді ніколи не була. Тож загалом я не злопам’ятна. Однак існує межа — хоч і дуже рідко, — після якої, якщо я відвертаюся від людини, то це назавжди. Назад дороги вже немає.
– Як багатодітна мама, яка поєднує кілька професій і безліч домашніх справ, ти знаєш, що таке час для себе?
– Коли в тебе четверо дітей, робота, домашні справи та кілька професій, вільний час, звичайно, стає великою рідкістю. Але час від часу я намагаюся потрапити до театру, на зустріч читацького клубу чи до вокального гуртка. Та насправді найціннішим для мене є час, проведений із родиною. Мені навіть не дуже хочеться чогось іншого. Для мене відпочинок часто полягає у звичайних, буденних речах. Я люблю готувати й пекти. Для мене дуже важливо, щоб щодня на столі була свіжа їжа. Це така сама частина життя нашої родини, як робота чи школа. На мій день народження подруга запитала в мого чоловіка, що б мене порадувало. Він, не замислюючись, відповів: «Каструля». Ця історія багато про мене розповідає. А ще мій квітник — це для мене острівець спокою, місце, де можна на мить зупинитися. Я дуже люблю квіти й намагаюся висаджувати їх так, щоб вони цвіли від весни до пізньої осені. Хоча мій город зовсім невеликий, я дуже люблю там поратися. А власні овочі, вирощені без хімічної обробки, на мою думку, сьогодні справді на вагу золота. Мабуть, саме ці маленькі речі й роблять великі речі по-справжньому повними. Свіжоприготований обід, квітка, яка нарешті розквітла, овоч, зірваний у власному городі, дитячий сміх чи вечір, проведений усією родиною.
– Чи маєш якусь мрію, яка досі не здійснилася?
– Моє найбільше бажання — щоб Господь завжди провадив мене на кожному кроці, щоб усі члени моєї родини були здоровими, а також щоб нарешті настав так довгоочікуваний мир. А ще маю одну маленьку мрію: щоб одного дня ми всією нашою родиною разом побачили море.
Маріанна Поллогі
Kárpátalja.ma