Синьо-жовті кокарди

Szerző: | 2020.03.26., 09:29 | Hовини

Наприкінці 1918 року у Верхніх Воротах місцеві жандарми допитали одного греко-католицького священика через підозру в проукраїнській, антиугорській пропаганді. Верхні Ворота були одним із тих населених пунктів, які не бажали співпрацювати з Народною радою рутенців Угорщини. Згідно зі звітом правоохоронців, підозрюваний стосовно своїх політичних переконань заявив: якщо заплатять, він так само може бути угорцем, як і українцем.

*

У лютому 1919 року державний секретар Міністерства Руської Країни Тодор Гуті (Guthy Tódor) повідомив мукачівського намісника Руської Країни Агоштона Штефана (Stefán Avgusztin), що в нього побувала делегація, яка поскаржилася на насилля в Хусті з боку влади над українцями, які, виражаючи свої патріотичні почуття, носили синьо-жовті кокарди. Як відомо з архівних джерел, це було непоодиноким випадком. Намісник – відповідно до своїх можливостей – негайно вжив відповідних заходів.

*

Ці два випадки свідчать, що поява української національної ідеї в середовищі угорських русинів на межі 1918-1919 років була політичною справою, яка вимагала особливої уваги. Сепаратистські прагнення, що мали на меті об’єднання з галицькими українцями, піддавали небезпеці і так крихку єдність угорської держави. Натомість гострий виступ проти результатів української пропаганди легко міг викликати бурхливу реакцію серед і так незадоволеного та вкрай збіднілого населення.

Східнослов’янське населення, що жило по обидва схили Східних Карпат, протягом століть називали по-латинськи рутенцями або русинами. Суттєва різниця між ними полягала в тому, що якщо в колі галицьких рутенців протягом ХІХ століття відбувся процес українського національного пробудження, поширився етнонім «український», то в середовищі угорських русинів цього не відбулося. Ще на початку ХХ століття предметом наукових дискусій було те, російська чи українська літературна мова має слугувати зразком для створення русинської літературної мови в Угорщині або, можливо, такою основою має стати власне народна говірка. Значна частина їхньої історії минула в різних державах. Русини, які з ХІІІ століття оселилися на південно-західних схилах Східних Карпат, жили в складі Угорського Королівства. Населення, що жило на північно-східних схилах цих гір і яке в ХІХ столітті називало себе українцями, після розпаду Київської Русі перебувало під польською владою і тільки з кінця ХVІІІ потрапило під правління Габсбургів. Звісно, це не означає, що вершинами Карпат пролягла невидима стіна, яка перешкоджала б контактам. Тільки подумайте: один із важливих центрів українського руху в Північно-Східній Угорщині – Ясіня – було на 150 кілометрів ближче до галицького Станіслава (сучасний Івано-Франківськ), ніж до Ужгорода – культурного центру русинів. Природно, що рано чи пізно українська національна ідея мала з’явитися і на територіях, що перебували в складі Угорщини. Крах у Першій світовій війні, що настав з осені 1918 року, звісно, тільки посилив ці процеси. Послаблення угорського суверенітету, усе більш зростаюче невдоволення серед руського населення відкрило простір для укорінення ідей української ідентичності на Верховині.

Сприяв цим тенденціям і той факт, що на схід від Карпат, починаючи з 1917 року, спочатку на Наддніпрянщині, а згодом з осені 1918 року в Галичині зародилися спроби створення української державності. Руські народні ради, що виникли в Старій Любовні (Спиш), в Ясінях (Мараморош), у Сваляві (Березький комітат), висловили підтримку новій українській державності, що тільки зароджувалася. Обрання 8 листопада 1918 року голови Гуцульської народної ради (ним став ветеран війни Степан Клочурак) відбувалося вже з використанням синьо-жовтої атрибутики. У Тимчасовому Основному Законі Західноукраїнської Народної Республіки, проголошеної 1 листопада 1918 р., були окреслені бажані кордони незалежної держави. До територій ЗУНР було зараховано й «колишні» (так вказувалося в тексті документа) угорські комітати: Спиш, Шарош, Земплен, Унг, Угоча, Берег і Мараморош.

Уряд Карої на межі 1918-1919 років намагався протистояти українським прагненням. Гірськими районами ходили пропагандисти, які популяризували автономію – Руську Країну. У цій діяльності брав участь і редактор газети родом із Хуста Калман Сорводі (Szarvady Kálmán). У грудні 1918 року з відчуттям гіркоти він писав, що русини внаслідок попередніх образ, що завдавала їм влада, «вихід зі становища бачать у такому державному утворенні, де використання рідної мови, свобода віросповідання, культурна й економічна реалізація будуть не обмеженими, де держава не годуватиме їх тільки порожніми обіцянками про захист від брутальності чиновників, лісників і жандармів. Такою вони уявляють Україну». Попри це, журналіст-агітатор не вважав ситуацію повністю безнадійною, він зазначав, що в середовищі русинів прив’язаність до ідей української державності не настільки сильна, щоб відповідними заходами не врівноважити її. К.Сорводі рекомендував якомога швидше замінити всіх старост, нотарів, священників, лісників, аби нові чиновники змінили негативні стереотипи місцевих стосовно угорської влади. Звичайно, у гірських районах поширювалися листівки, у яких угорську державу русинам описували як «чужу» та «ворожу». Найважливішим у цих діях було схилити на свій бік тих осіб, які мають менший-більший вплив серед населення, аби вони на практиці також підтримали українські погляди.

Поширення українських ідей намагалися забезпечити не тільки листівками та промовцями. Військові загони Західноукраїнської Народної Республіки двічі, у двох різних місцях, перейшли перевал. На початку 1919 року, на саме православне Різдво, галицькі військові допомогли повстанцям в Ясінях вистояти проти місцевої жандармерії. Так була створена Гуцульська Народна Республіка, після чого ці загони попрямували на південь Марамороського комітату, де їх просування було зупинене румунською окупацією, що так само розпочалася в січні. Гуцульські повстанці, посилені галичанами, відступили до сіл навколо Ясіня.

Бронепоїзд Української галицької армії, не зустрічаючи особливого спротиву, дістався аж до Чопа Ужанського комітату, а в Мукачеві його команда навіть мала час прикрасити кілька будівель українськими стягами. Зрештою, у Сваляві завдяки діям місцевого старости та урядового уповноваженого-жупана Березького комітату Міклоша Куткафалві (Kutkafalvy Miklós) їх роззброїли та відправили за Карпати. Новим спробам захоплення територій українцями перешкодила поява чехословацької армії. Українське військове керівництво вирішило не ризикувати можливим роззброєнням чи інтернуванням своїх загонів у разі їх повторного переходу через карпатські перевали. Прикметно, що західноукраїнське керівництво, яке внаслідок польського наступу переїхало до Станіслава, з деяким розчаруванням повідомляло Степанові Кочураку, що у вигнанні галицьких солдат, які «прибули поїздом» до Березького комітату, активно брало участь і руське населення з-під Сваляви. Те, що на кінець 1919 року галицькі загони вже не мали можливості заходити на територію сучасного Закарпаття, не перешкодило прихильникам проукраїнського напряму 21 січня в присутності кількасот делегатів Народної ради проголосити в Хусті приєднання русинів Угорщини до «Великої України». Наступного дня в Києві було проголошено Акт злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, під якою розуміли й північно-східні угорські комітати. Однак українську владу на угорські комітати поширено не було.

Українське питання обговорювалося і на дипломатичному рівні. На засіданні уряду Угорської Народної Республіки 29 грудня 1918 року прем’єр-міністр Мігай Карої розповів, що в нього побував «український посол», який повідомив, що «має достовірні відомості про скупчення румунів біля Чернівців з метою окупації північно-східних руських земель. Він запитав, чи угорський уряд готовий захистити русинів від румунських військ. Також посол поцікавився, як уряд поставився б до того, якщо українці займуть ці території, але обіцяють, що остаточне врегулювання їх статусу визначать після народного референдуму» М.Карої обіцяв відповісти послові пізніше, але наголосив, що «угорський уряд однаково застерігає від будь-якої окупації». Натомість О.Ясі вважав, що «було б непогано, якби замість румунів цей край зайняли українці. Адже якщо північні землі будуть у руках не тільки чехів і румунів, але й поляків та українців, це становитиме для нас тактичну перевагу». З галицькою Українською національною радою уряд Карої вів переговори вже в листопаді 1918 року, уклали торговельний договір, навіть більше, українці наголосили, що раді бачити угорських офіцерів на чолі своїх загонів. У Будапешті Західноукраїнську Народну Республіку, починаючи з листопада 1918 року, представляв колишній офіцер цісарської армії Ярослав Біберович. Першочерговим завданням військовика-дипломата було забезпечити безперешкодну торгівлю між Австрією та ЗУНР через Угорщину. Про контакти Угорської Народної Республіки та галицької української держави свідчать різні джерела. Наприклад, 23 січня 1919 року, через два дні після того, як із Березького комітату випровадили українських солдат, а в Хусті скликали згаданий вище конгрес, на засіданні угорського уряду проголосували за те, аби надати західним українцям три вагони амуніції в обмін на нафту.

У січні 1919 року Угорська Народна Республіка акредитувала надзвичайну дипломатичну місію уже об’єднаної Української Народної Республіки в Будапешті. Її очолив молодий дипломат Микола Галаган. Невдовзі після прибуття в Будапешт український дипломат отримав можливість зустрітися з Мігаєм Карої, який на тоді вже очолював республіку в якості президента. У ході переговорів обговорювалася ціла низка питань, М.Карої в тому числі відзначив, що Українській Народній Республіці необхідно відмовитися від угорських комітатів, на території яких проживають русини. На це Галаган відповів, що населення північно-східних комітатів згідно з принципами Вільсона має вирішити свою долю шляхом референдуму. В останній день лютого 1919 року міністр торгівлі Угорщини повідомив на засіданні уряду про факт переговорів з українською делегацією. Урядовець розповів, що умовою укладання торговельного договору він визначив публічну відмову українців від зазіхань на руські території. Український делегат відповів, що готовий на конфіденційну угоду на переговорах із президентом Республіки. Нам невідомо, чи відбулася ця зустріч, натомість знаємо, що на початку березня галицька преса повідомила про підписання торговельного договору між угорською та українською сторонами.

Українсько-угорські дипломатичні зв’язки продовжувалися і за Угорської Радянської Республіки, і після її поразки. Однак заселені русинами території з весни 1919 вже не могли бути предметом українсько-угорських переговорів. Після рішення Паризької мирної конференції край відійшов до складу Чехословаччини, з чим вимушені були погодитися й руські організації проукраїнського спрямування. У чехословацький період у середовищі русинів-українців значно посилилися проукраїнські настрої, а їх найяскравішим виявом стало проголошення на короткий час Карпатської України в 1939 році. На спробі створити українську державу після Першої світової поставив хрест Ризький мир, підписаний 1921 року, коли відновлена Польща і Радянська Росія поділили між собою Наддніпрянщину та галицькі землі. І хоча після Другої світової війни ці території опинилися в складі однієї країни, самостійна українська держава після спроби створення одразу ж після Першої світової розпочала новий шлях тільки через сім десятиліть наприкінці ХХ століття.

Імре Сакал, історик, викладач, науковий співробітник
Закарпатський угорський інститут ім. Ф.Ракоці II

Ця стаття є п’ятою в серії публікацій «Столітнє Закарпаття», започаткованій Науково-дослідним інститутом ім. Тіводора Легоцькі

Pin It on Pinterest

Share This